Олег Говда - Пливе човен - води повен, Олег Говда

Козаки обіцянку дотримали. Більше до мене ніхто не чіплявся. Окрім зауважень, які кидали мимохідь, стосовно ущільнення швів. Так і провозилися разом до вечора. Вони з чайкою, а я зі своїм човником.

До речі, вчасно я його на берег витягнув. Смола сказав, що поки я спав, за ним приходили козаки з далекого дозору. Оскільки це їх човен і Полупуду Грач його лише позичив. Але коли дізналися, що човен конопатити будуть — залишили. Робота ця не з найприємніших, так що всяк радий, її на іншого зіпхнути. Пощастило... Інакше — довелося б не лише інший човен шукати, але й припаси... Сумніваюся, що торбу б залишили. У Січі такими дрібницями не переймаються. Немає господаря — значить, загальне добро.

Загалом, усе на краще вийшло. І алібі заробив, і навик придбав. Ще покійна бабуся любила примовляти, що у житті добре вміти все, а стане в нагоді те вміння чи ні — не нам вирішувати.

Як стало сутеніти, Смола зі своєю бригадою роботу закінчив. Довго плескалися, відмиваючи тіло від бруду. Натираючись поперемінно то глиною, то піском, а замість мочалки використовуючи жмут трави. А після з надбрамної вежі гармата бабахнула. Холостим і в третину заряду. Тільки щоб знак подати, що день добіг кінця, можна і розговітися тим, хто терпів і поста дотримувався.

— Пішли з нами, Петре, ​​— покликав Антип.

— Та тут зовсім трохи залишилося. Хочу закінчити, щоб завтра знову не вимащуватися. Дно я вже зробив, а верхню частину і при багатті добре видно.

Козак розуміюче кивнув. До слова, закінчивши роботу, він одягнувся і тепер дійсно міг зійти за середньої руки шляхтича. Якщо надто уважно не придивлятися. Тому що сліди смоли і дьогтю можна було знайти на всьому одязі і в найнесподіваніших місцях. Виняток становили — дорогі піхви. Обшиті зеленою замшею вони були ідеально чистими і доглянутими.

— Ну, як знаєш. Вільному — воля, спасенному — Рай. Закінчиш, вогнище не гаси. Навпаки, підкинь пару полінець. Щоб вартовим зі стіни краще берег видно було. Добро?

— Зроблю...

А ось це мені вже не сподобалося. Не помилився, значить, пильнують козаки вночі. Хоч би ворота не замикали, а то зовсім сумно стане.

Ну, тут нічого не вигадати, залишається тільки чекати. Заодно і човен перевернути. Потім на це часу не буде. Дочекався поки артіль не сховається з очей, — решта же не знає, що я повинен робити, — і потягнув човен до води. Тепер я мав досвід і знав, що навіть на мілині буде легше перевернути його самотужки, ніж мучитися на суші.

Вимастився весь, пару разів плюхнувся з головою, послизнувшись на прибережному мулі, але свого досяг. Сонце ще підсвічувало червоним заходом верхівки очерету, а човен вже хитався на воді. Прив'язав, поклав назад припаси, подумки перехрестився і пішов у фортецю. На той час стемніло досить для того, щоб рухатися обережно, але ще не настільки, коли всякий шерех здається підозрілим.

До півночі Січ не спить. Так що і вартового не здивує моя поява, якщо помітить. У всякому разі не стане задавати непотрібні питання, на кшталт: «Стій! Хто йде? Стріляти буду!» Мало чого людині треба. Може, на гармати помилуватися прийшов? Чи просто, заблукав, з шинку повертаючись?

Стріляти йому, між іншим, нічим. Окрім списа іншої зброї я не бачив. А от зайвий шум, принаймні завчасу, піднімати не можна. Олеся до втечі не готова і не відразу зрозуміє, що я її друг. Поки поясню, поки з кайданами розберемося...

Цілком може статися, що у вартового ключів немає. Хоча, якось же він «до вітру» повинен її водити? Дівка все-таки. Незручно на очах у всієї фортеці нужду справляти. Одна справа стратити злочинницю, як козацький закон і звичай велять, інше — ганьбити даремно. Думаю, Сірко це розуміє, і ключі від кайданів у сторожа повинні знайтися. Ну, а якщо ні — доведеться щось вигадувати. Тому тиша мені дуже потрібна. А далі, як пощастить. Хто не ризикує, той не п'є шампанського... і в тюрмі не сидить. Але стратити ні в чому не винну, окрім дурних звичаїв, дівчину, я не дозволю. Кажіть, що хочете, але це не того рівня злочин, щоб смертю карати.

І будь що буде! Як самі ж запорожці люблять приповідати: «Двічі не вмирати, а один — не минувати».