Володимир Худенко - Дим

як Антон зрозумів, більшість із цих віршів правдами й неправдами доходила з таборів уже після смерті поета, часто-густо їх просто вивчали напам’ять небайдужі люди і потім передавали родичам чи таким самим небайдужим уже тут, в Україні, через це і була така плутанина з редакціями віршів. Але вірші й справді були красиві, Антону й самому сподобався один із тієї хрестоматії – там було щось про втрачене кохання, пізню осінь і зотліле багаття на Лисій Горі.

Антон розвернувся од шафи і зітхнув – усе дійсно було, як і в їхньому з Ларою дитинстві, усе так і осталось. Воно й не дивно – дача не пустувала всі ці роки, окрім того, що тут бувала тітка Женя та наїжджала Лара зо всякими кавалерами та купою друзів, тут і так жили люди, маже цілий рік, окрім частини літа. То були якісь далекі родичі Токаревих з невеликого райцентру в Смоленській області, молода сім’я, Антон їх бачив лише раз, і то мигцем – вони працювали в місті, а на літо вертались додому, діти їхні ходили в школу в Талашкіно. З них нібито не брали ніяких і грошей, аби лиш вони гляділи за дачею та іншим майном. Та врешті – і без них із майном нічого б не сталося, бо дядя Миша тут і так хазяйнував на два двори ще з тих часів, як тітка Женя остаточно перебралась до Смоленська.

Антон акуратно склав Ларину постіль та постелив нову, тоді роздягся, аби не обробити в пір’я нову одежу, та й влігся собі. І якось одразу під мирний гомін своїх дівчат на кухні провалився в сон, спокійний, глибокий, без жахів та й узагалі без будь-яких сновидінь. Хоча було одне, таке й не сновидіння, а бозна-що. Було се так, наче він стоїть у дверях Лариної кімнати й дивиться на самого себе, дивиться, як він сам спить на боці, розкинувшись посеред Лариного дивану лицем до картини і шафи, спиною до дверей. Він бачив самого себе, чув своє хрипле сопіння, бачив свою потилицю, не надто акуратно вибриту щоку та голе плече з розпливчастим татуюванням у вигляді емблеми повітрянодесантних військ та нечітким написом «Баграм» унизу.

Він наче сам стояв у дверях кімнати, дивився сам на себе в ламкому передвечірньому світлі, на те плече з розпливчастим татуюванням. А тоді він зробив крок уперед і наче ото підійшов сам до себе, і нахилився, і поклав руку собі на передпліччя, але рука, що лягла йому на передпліччя, була не його, а жіноча, Ірина.

Тоді він і зрозумів, що воно таке – знов верзеться бозна й що, і він бачить світ очима жони. Бозна й що, одним словом. І перед тим, як ізнов провалитися в чорноту сну, він ще побачив її очима, як вона нахилилась і поцілувала його в те татуйоване плече.

VIII

«Привіт, Іринко! Служба моя йде нормально. Зараз я замкомвзвод, вірніше – виконую обов’язки. А справжній замкомвзвод поїхав тиждень тому в Союз, у нього помер брат. Через тиждень я поїду отримувати собі нову машину, я вже писав, що стара згоріла. А поїду я за машиною на кордон із Союзом, на одному березі річки Афган, на другому Союз. Будемо їхати через перевал Саланг, ти, мабуть, чула по телевізору. Ну ось і все про себе. Погода у нас спекотна, сонце. Спекотно, одним словом. Якби ти знала, як буває сумно без тебе. Це я зрозумів тільки тут, і взагалі багато чого зрозумів. Чекаю твоїх листів».

Прокинувшись, Антон пройшовся по дому і, на його здивування, нікого там не знайшов. Ні на кухні, ні на веранді, ні будь-де – зазирнув навіть до зали, де мав би спати Юлин кавалер зі згаданим москвичем – там лежали зіжмакані покривала, на ліжку й на дивані, та стояло кілька порожніх пляшок з-під пива посеред кімнати, просто на підлозі валялась розкрита пачка імпортних цигарок… А людей не було.

Він ковтнув на кухні апельсинового соку прямо з пакета і вийшов на ґанок. На ґанку, спиною до нього, стояла і курила Юля в чорних лосинах та застібнутій до горла олімпійці. Вона обперлась спиною об підпірку ґанку, вся розслаблено одкинулась назад, іще й зігнувши ногу в коліні.

– Де це наші люди? – неголосно спитав Антон, несподівано для самого себе захрипівши та коротко прокашлявшись потому.

Юля стрепенулась і обернулась назад, ледь не випустивши з руки цигарку, але, вгледівши Антона, ніяково всміхнулась.

– Господи, ты меня напугал! – вона незграбно струсила попіл. – Лара с Ирой поехали в магазин…

– В Смоленськ?

– Да нет, тут в поселке… Кстати, сорочку вы ей подогнали – во! – Юля показала великий палець.

Антон всміхнувся і прикурив од її цигарки.

– Олежка мой пошел к нам переодеться… и, видимо, задрых благородным сном опять. Он вчера по ходу малость перебрал, это я недосмотрела, – вона знов неуважно всміхнулась. – А тот москвич двинул в Смоленск на маршрутке – он там по ходу какую-то шалаву подцепил… Да ну!

Вона байдуже махнула рукою.

– Підожди, так ти теж його не знаєш?

– У-у, – Юля крутнула головою.

– А то нам Лара щось таке плела… Москвич-москвич, а що за москвич – хтозна, я думав, чи свідок, чи родич який, бог його зна.

– Понятия не имею, – вона здвигнула плечима, й сама сміючись. – Все откуда-то знают, что он будто бы учится в МГУ. Вот и все. А чей он, кто его привез – я без понятия.

– Весело.

– Да у нас тут таких знаешь сколько было!.. – вона махнула рукою.

– А як узагалі весілля пройшло?

– Ничего, – Юля зітхнула. – Нормально. Без эксцессов, так сказать, у Лары бывало и повеселей… Надо будет вам фотки показать, вот поедем в Смоленск, так заберем, там и на видео снимали кое-что… Вообще так, скромненько. Для своих.

– Чуєш, я не втямив… – Антон затягнувся, – а де Ігор служить?

– В ФСБ.

– Че, серьезно? – він і не помітив, як перейшов на російську.

– А че, похоже на шутку? – Юля зиркнула на нього скоса.

– Здесь, в Смоленске? – дещо розгублено спитав Антон.

– Не, в Москве. Че-то там… – вона махнула рукою, – борьба с наркотрафиком или че? Антош, я не по курсам, я его-то и видела до свадьбы всего пару раз. Он был в какой-то командировке в Чечне, а