Ліана Моріарті - Велика маленька брехня

дерево — його хлопці сьогодні понесли до школи. Акуратно намальовані лінії — до брата, до неї та Перрі. Їхні задоволені сяючі обличчя.

— Перрі ніколи і пальцем не торкався хлопців. Він прекрасний батько. Якби я хоч колись відчула, що хлопцям загрожує небезпека, то б покинула Перрі. Я б ніколи в житті не піддавала їх ризику. — Її голос затремтів. — Власне, це одна з причин, чому я досі не пішла від нього, він прекрасно з ними ладнає. Він такий терплячий! Він має більше терпіння, аніж я. Він їх обожнює!

— Чи думаєте ви, що… — почала Сьюзі, але Селеста її перебила. Вона мусила пояснити, як Перрі ставиться до дітей.

— Мені так складно було завагітніти, ні, не завагітніти, а виносити. Я мала чотири викидні один за одним. Це було жахливо.

Ніби вони з Перрі пережили виснажливу дворічну подорож крізь штормові океани та безкінечні пустелі. А потім дісталися до оази. Близнюки! Природна вагітність — і близнюки! Вона бачила вираз обличчя акушерки, коли та почула друге серцебиття. Близнюки. Ризикова вагітність для жінки з історією неодноразових викиднів. Акушерка думала «Нізащо». Але вони протрималися до тридцяти двох тижнів.

— Хлопці народилися недоношеними. Тож ми постійно їздили в лікарню, щоб годувати їх, навіть вночі. А коли ми нарешті забрали їх додому, то не могли у це повірити. Ми так і стояли у дитячій і дивилися на них, а потім… звісно, перші кілька місяців були справжнім кошмаром. Вони погано спали. Перрі взяв відпустку на три місяці. Він був дивовижним. Разом ми з усім впоралися.

— Розумію, — сказала Сьюзі.

Але Селеста бачила, що вона не розуміє. Вона не розуміла, що Селеста та Перрі назавжди пов’язані цим досвідом та їхньою любов’ю до синів. Піти від нього — немов рвати по живому.

— Як, на вашу думку, насильство впливає на ваших дітей?

Селесті хотілося б, щоб вона припинила вживати слово «насильство».

— Жодним чином не впливає, — відповіла вона. — Вони і гадки не мають. Я хочу сказати, що зазвичай ми — звичайна, любляча і щаслива сім’я. Тижнями і навіть місяцями у нас не відбувається нічого надзвичайного.

«Місяцями» — це, мабуть, було перебільшенням.

Маленька кімнатка тисла на неї. Бракувало повітря. Вона провела пальцями по лобі — вологий. Що вона від цього чекала? Навіщо прийшла? Вона ж знала, що відповідей немає. Стратегій немає. На бога, немає ані порад, ані технік. Перрі залишатиметься Перрі. І виходу не було, хіба лише покинути його. А вона ніколи його не покине, поки діти маленькі. Вона піде, коли вони вчитимуться в університеті. Це вже вирішено.

— Що змусило вас прийти сьогодні сюди, пані Вайт? — запитала Сьюзі, ніби читаючи її думки. — Ви сказали, що все розпочалося, коли діти були ще немовлятами. Чи нині ситуація загострилася?

Селеста намагалася згадати, чому вона призначила цю зустріч. Це був день спортивного свята у школі. І це було пов’язано із тим утішеним виразом обличчя Пері вранці, коли Джош запитав його про подряпину на шиї. А потім вона прийшла додому зі свята і позаздрила своїм прибиральникам, бо вони сміялися. Тож вона віддала двадцять п’ять тисяч доларів на благодійність.

«Ти почувалася благодійницею, мила?» — іронічно запитав Перрі через кілька тижнів, коли прийшла виписка по картці, а нічого більше не сказав.

— Ні, не загострюється, — сказала вона Сьюзі. — Не знаю, чому зрештою я попросила про зустріч. Ми з Перрі якось ходили до сімейного психолога, але… нічого з того не вийшло. Складно, бо він багато їздить по роботі. Ось і наступного тижня його не буде у місті.

— Ви сумуєте за ним, коли він не поруч? — запитала Сьюзі. Здавалося, що цього питання не було у її списку питань, вона просто хотіла знати.

— Так, — сказала Селеста. — І ні.

— Це складно, — сказала Сьюзі.

— Складно, — погодилася Селеста. — Але у кожному шлюбі своя складність, хіба ні?

— Так, — сказала Сьюзі. Усміхнулася. — І ні. — Її усмішка зникла. — Пані Вайт, а чи знаєте ви, що кожного тижня в Австралії внаслідок сімейного насильства гине жінка? Кожного тижня.

— Він не збирається мене вбивати, — сказала Селеста. — Він не такий.

— Вам безпечно повертатися сьогодні додому?

— Звісно, — відповіла Селеста. — Абсолютно безпечно.

Сьюзі звела брови.

— Наші стосунки трохи схожі на дитячу гойдалку, — пояснила Селеста. — Спочатку влада в одного з нас, а потім — у іншого. Щоразу, коли ми сваримося, а надто коли справа доходить до фізичних дій, якщо він робить мені боляче, я отримую владу. Я зверху.

Їй стало трохи легше говорити про це.

Було соромно ділитися такими речами із Сьюзі, але водночас розказати комусь, пояснити, як усе працює, вголос вимовити ці таємниці, приносило невимовну полегкість.

— Що більше він мене скривдить, то вища моя позиція опісля, і тим довше я її зберігаю. Йдуть тижні, і я відчуваю, як змінюється ситуація. Він більше не почувається винним, менше шкодує про те, що сталося. Синці — у мене дуже легко утворюються синці — світлішають і зникають. Якісь дрібниці, які я роблю, починають його дратувати. Він стає трохи дратівливим. Я намагаюся його заспокоїти. Ніби весь час ходжу навшпиньки і водночас серджуся, що змушена ходити навшпиньки, тож часом я перестаю бути такою уважною та обережною. І навмисне його провокую, бо серджуся на нього, на себе, за те, що мусила бути такою обережною. І тоді це відбувається знову.

— Тобто, зараз влада у вас, — сказала Сьюзі. — Бо він нещодавно вас скривдив.

— Так, — сказала Селеста. — Зараз я могла б зробити що завгодно, бо він почувається дуже винним за те, що сталося з лего. Тож зараз все прекрасно. Навіть краще, аніж прекрасно. Розумієте, у чому справа. Зараз все так добре, що воно майже…

— Того варте, — завершила думку Сьюзі. — Майже варте всього цього.

Селеста подивилася в єнотячі очі Сьюзі:

— Так.

Погляд Сьюзі був порожній і не виражав нічого, крім того, що вона зрозуміла думку. Вона не демонструвала доброту чи материнську турботу, вона не впивалася своєю добротою. А просто робила свою справу. Ніби метка, відповідальна панянка у телефонній компанії чи банку, котра хоче виконати свою роботу і допомогти вирішити вашу проблему.

Якусь хвилину вони сиділи у тиші. За дверима кабінету Селеста чула гомін голосів, дзенькіт телефону та далекі звуки автівок, що долинали з вулиці. Її опанувало відчуття спокою. Піт на чолі охолов. Упродовж останніх п’яти років, відтоді, як усе це почалося, вона жила з відчуттям таємного сорому, котрий тиснув їй на плечі, і лише на мить цей тягар зник, і вона пригадала себе іншою, тією, якою колись була. У неї все ще не було рішення