Олександра Багірова - Дитина від батька мого чоловіка, Олександра Багірова

Розділ 42

- Що ти зі мною робиш, зараза, - шепоче мені в губи.

Гладжу його потилицю. Жорстке волосся поколює пальці, неземні відчуття. Близькість, наче ковток кисню, така необхідна, щоб просто продовжувати жити.

- Влад… - серцем не губами. Так хочеться сказати все… вилити душу. Назавжди залишитися з ним тут у цій машині, забути минуле, розтоптати перепони. Дурні наївні мрії…

Його дотики, ніжні хаотичні, то швидкі та грубі, то повільні та ніжні, вони відроджують мене. Дарують усвідомлення, що по-справжньому живою можу бути тільки з ним. З чужим чоловіком.

Знову дзвінок його мобільного. Здригаємося одночасно. Влад різко відпускає мене. Бере телефон. На екрані "Марк". Фарба сорому миттєво заливає мої щоки. Нехай у нас з ним і не сім'я в повному розумінні цього слова, але Марк не заслуговує на таке відношення. Якщо дізнається, що я з його батьком... шок... зрада. А він пережив так багато, від нього відвернулися друзі, тренер вигнав із команди. У нього залишилися тільки я та батько.

А я не можу заборонити своєму серцю любити. Не можу не дивитися на його руки, що стискають телефон, і не уявляти, як вони торкаються мого тіла. Як вдихають у мене життя, вгамовують біль… Його руки… вони так часто мені снилися…

- Так… - голос глухий, трохи розгублений.

- Ви куди зникли? Де моя дружина? - Марк на межі. Чую істеричні нотки у голосі.

- Вирішували твої справи. Скоро будемо.

Влад скидає виклик. Протяжно зітхає та опускає голову на кермо. А мені так холодно. Губи все ще пам'ятають його дотик. Пальці стискаються, на кінчиках ще залишилося його тепло. Ми зовсім поряд в одній машині, і вже так далеко.

- Що ти наробила, Ілоно, - заводить машину та вирулює на проїжджу частину.

- Вибач, я не знала, що він твій син... - слова, які нічого не можуть змінити. "Не знала" не виправдання і не панацея. Є пекельна реальність, у якій ми згораємо.

- І що це змінює? - Озвучує мої думки.

- Що тепер робити? - Зітхаю. Ми залізли в таку трясовину, що будь-яка дія ще більше засмоктує нас у в'язку жижу, ще більше сковує. І я навіть не уявляю, як вибратися.

- Завтра зганяємо до твого друга. Поговоримо з ним, - він так стискає кермо, що біліють кісточки пальців.

- А як ми пояснимо нашу поїздку вдома? – брехня ми просочуємося нею.

- Вранці, поки вони сплять, поїдемо. А потім я щось придумаю, - швидкий погляд на мене, від якого перехоплює подих. Незважаючи на проблеми, градус тяжіння не спадає, воно стає ще сильнішим.

- А сьогодні як ти поясниш нашу відсутність? Адже ми нікуди не їздили.

– Там все вирішено. Незабаром ми втрьох вилітаємо.

- Утрьох?

- Так, голубонько, - жовна ходять ходуном. Всередині Влада йде боротьба.

І я відчуваю гірке та неправильне почуття задоволення. Я йому не байдужа. Ні. І, можливо, якщо розібратися в минулому… то майбутнє... Ні. Навіть страшно мріяти про таке. Занадто неможливо все звучить.

Повертатися не хочеться. Потрібно знову грати роль, вдавати. Дивитись у вічі його дружині, своєму чоловікові та Денисці… В очах дитини я та тітка, що зазіхає на його батька.

- Поводься природно, - кидає Влад, заїжджаючи на територію будинку.

- Постараюсь, - шепочу, намагаюся вгамувати тремтіння у тілі.

- Кохана, що за відлучки! Складно було мене розбудити? Або ви вирішили лікувати мене без мене, - Марк стоїть на ганку на милицях, брови зсунуті на переніссі.

- Сьогодні не було потреби у твоїй присутності. Паперова тяганина. Треба підготувати документи до поїздки, - Влад тримає себе в руках набагато краще. Голос холодний, діловий. На мене не дивиться.

- І що мій підпис не потрібен? – примружується, кривить губи.

- Його будь-якої миті поставиш.

- Твій батько має рацію, який сенс тобі їздити, якщо все можна залагодити, не турбуючи тебе, - підходжу до чоловіка.

- Не треба з мене робити немічного інваліда! А ви не думали, що я хочу побачити місто? Провітритись? Чи ви вирішили, якщо я не можу пересуватися на своїх двох, то мені вже нічого не треба? Валяйся як овоч у чотирьох стінах. Ось твоя доля?

- І я б із задоволенням проїхалася, - з дому виходить Світлана. У неї куди миліший вираз обличчя. Вона посміхається. - Адже ми чудово можемо провести час всією сім'єю. Така радість син приїхав. І при бажанні навіть паперову тяганину можна урізноманітнити, - граціозною ходою прямує до Влада, стає поруч і обіймає його за талію.

- Ще встигнемо, - кидає з роздратуванням. Вивільняється від її обіймів і швидким кроком прямує до будинку.

- Давайте на пікнік усі разом поїдемо? – кричить йому в спину.

- Я зайнятий. Багато роботи.

Ох, а мені ось так від Марка не втекти. Я все розумію, хвороба його вимотує. Намагаюся зробити все, щоб йому було зручно. Але характер чоловіка псується з кожним днем. Він уже навіть віддалено не нагадує того позитивного хлопця з лікарні. А наша подорож лише посилила все. Навіть не уявляю, як нам завтра вдасться втекти.

- Коханий весь у клопотах, - Світлана солодко потягується. І неквапливою ходою прямує до саду. У неї явно відмінний настрій, і відверто байдуже ставлення чоловіка її не турбує.

Багато б я віддала, щоб дізнатись, що до неї відчуває Влад. Але вони мають головне – спільну дитину. А у нас... хто знає, як би все склалося, якби я не втекла. Адже виною всьому ті фотографії. Скоріше б настало завтра, чомусь я певна, Льоша допоможе розплутати цей клубок. Хоч і не поверне наш скарб, нашого малюка. І цей хрест мені нести до кінця життя. А Влад, дізнавшись правду, ніколи мене не пробачить. Ось і реальність, яка одним точним ударом розбиває ілюзії на дрібні уламки.

День я провела з Марком. Слухала його скарги. Гуляла з ним по саду. Приносила йому їжу і посміхалася, так що боліли вилиці та губи. Приклеїла цю моторошну гримасу на обличчя, підтримувала розмову, а сама думками була лише з Владом.

Одна лише радість за цей день – Дениска. Малюк постійно намагався опинитися поруч зі мною, показував іграшки, захоплено розповідав останні новини. Неймовірний у Влада син, при одному погляді на нього серце огортає теплом.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍