Джулія Рейвен - Секс-сусід напрокат, Джулія Рейвен

Глава 19

Трахнеш мене?

Я справді сказала це вголос? Мамцю, здається, випитий алкоголь до кінця не вийшов з організму і тепер саме він керував моїм язиком.

— Оооо, я бачу когось ще тримає вчорашній віскі, — після короткої затримки засміявся Руслан, наче повторюючи мої думки. — Таню, ходімо я тобі краще міцного чаю зроблю. Щось тебе кидає з однієї крайності до іншої. То ти мене звинувачуєш, що я тебе використав п'яну, то тепер сама пропонуєш трахнути тебе.

— Руслане, я взагалі-то не жартую, — незворушно відказала і віддзеркалила його позу. Теж схрестила руки на грудях і чекала на подальшу реакцію сусіда.

Хоча всередині все клекотіло від дисонансу почуттів: сорому та дикої впевненості, що я все правильно роблю. Але я продовжувала стояти і вдавати, що так і має бути.

Соромно було не від того, що я стояла перед сусідом зовсім гола, зі скуйовдженим волоссям і віями, що злиплися від туші. Ні. Найменше мене зараз хвилював мій зовнішній вигляд. Соромно від того, що Руслан не сприйняв моє питання серйозно. Немов я недостойна сексу з ним.

— Тань, а тепер ще раз повтори своє запитання, — сусід торкнувся мого обличчя. Обвів пальцями губи і, підчепивши моє підборіддя, змусив дивитися йому прямо в очі. — Ну і…?

Ну от чому я на нього так реагую? Дихала через раз і щосили намагалася знову не почервоніти, як я зазвичай це роблю за такої інтимної близькості з ним.

— Т-т-рахнеш мене? — уже зовсім невпевнено запитала, гублячись у вирі золотисто-карих очей навпроти. — Трахнеш? — повторила зовсім жалюгідно, ніби брудна жебрачка на залізничному вокзалі просила шматочка хліба.

Руслан нічого не відповів, змушуючи мене в тисячний раз пошкодувати про сказане.

Ідіотка! Ідіотка, як завжди, все зіпсувала.

Сусід підняв куточки губ у легкій усмішці. Загадковим поглядом пройшовся по моєму обличчю, шиї, грудях, животу... Нижче...

Я проковтнула в'язку слину і, як заворожена, не могла поворухнутися, щоб прикритися від такого демонстративного огляду.

Я йому не подобаюсь... Не подобаюсь… Звичайне тіло, звичайна сіра зовнішність... Та він через день моделей додому приводив. Звісно, мені з ними не зрівнятися. Хто я така, щоб з ними ставати на один рівень?

— Ех, Таня-Таня…

Руслан зробив крихітний крок уперед, забираючи останні сантиметри між нашими тілами. Я відчула міць його тіла. Запах його одеколону з нотками терпкої деревини та лаванди. Його жар. Невеликий простір між нами ніби наелектризувався. Повітря в ньому стало відчутним, тягучим, хоч ножем ріж.

Дихання на мить перехопило, безбарвні волоски на руках миттю піднялися, і в світлі ранкового сонця сусід це побачив. Він трохи помітно усміхнувся на мою реакцію. Але якось так щиро, по-доброму. Що я навіть і не зніяковіла ні грама.

Мамцю, невже він погодився? Невже моя необачна ідея спрацювала?

Низ живота затріпотів від хвилювання, дрібне тремтіння почало пробивати все тіло. Ще за мить я вже хвалила себе за проявлену сміливість. Серце в радісному передчутті відлічувало гучні удари в грудях.

Зараз за законами романтичного жанру має бути поцілунок. Саме такий момент, коли слова зайві. Потрібно діяти.

Рвучко видихнувши, я заплющила очі. Шорсткі пальці ніжно ковзнули по моїй вилиці, сусід нахилився до мого вуха, і я вже наївно настроїлася на кращий поцілунок, а потім і секс у моєму житті, як почула наступне:

— Краще випий щось від голови, он як на тебе похмілля діє. Верзеш несусвітню нісенітницю.

Я поспішно сіпнулася і нагородила Руслана таким гнівним поглядом, що ним можна було б вбити людину. Але на сусіда це сильно не вплинуло. Він знову сперся лопатками на стіну і, посміхнувшись у своїй зухвалій манері, дивився на мене. Наш обмін поглядами тривав лише секунду, але здавалося ніби вічність. Як в уповільненій зйомці я скинула з себе заціпеніння і закричала:

— Та йди ти… — затнулась і ледь ганебно не розревілася.

— Куди мені йти? — розреготався Руслан.

— Дейзі свою вигуляй! — зауважила поряд притихлого собаку. — А то смердить на всю квартиру твоя блохаста псина! — я гнівно вигукнула і вибігла з кімнати.

От же ж мудак. І я молодець, так зганьбитися.

Дорогою схопила першу-ліпшу футболку із зібраних речей Ігоря. Не найкращий вибір. Але мені потрібно було одягтися, а в спальню я зараз точно не повернуся голою.

Пелена зі сліз застилала очі і я не з першої спроби відчинила двері на кухню. Бурмотіла прокльони у бік сусіда і скривджено шморгала носом.

Недоумок. Який же все-таки він недоумок. І навіщо весь цей цирк був потрібен? Чому не можна було одразу сказати «ні»?

Я судомно почала шукати стару турку в ящиках. Витягла мідний посуд, поставила на середній вогонь на плиту. От спеціально приготую собі каву. Нехай сам п'є свій міцний чай.

Через кілька хвилин маленький простір заполонив аромат свіжозвареної арабіки, і я неквапливо налила збадьорюючий напій у порцелянову філіжанку. Підійшла до вікна і зробила маленький ковток, відчуваючи, як потроху повертаюся до нормального функціонування. Хоча й не маю великого досвіду в лікуванні похмілля, але кава поставить на ноги після важкої пиятики, і це реально ефективно.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍