Олекса Мун (Alexa Moon) - Арон, Олекса Мун (Alexa Moon)

24

Я дивлюся на документ, де чорним по білому написано, що власником цього приміщення є В'ячеслав Андрійович Санін. Це син Андрія, якому вісім років. І до його повноліття, власністю володіє мати — Марина Саніна. Я не розумію як таке можливо, але з боку виглядає досить законно. Реалістично.

Все-таки в Андрія знайшовся час, щоб оформити власність. Правда, не на мене, а на свого сина.

Виродок.

— Хоча знаєш, — Марина починає ходити по залу, з цікавістю розглядаючи приміщення: — У тебе тут все так гарно, затишно і зі смаком. І твій магазин у місті у всіх на слуху. Подейкують, у тебе чи не найкращі квіти. Можливо, я дозволю тобі тут працювати, але тільки піді мною. Відтепер твій бренд – мій бренд.

— Може тобі ще машину і квартиру відписати? Чи повернути діаманти, які Андрій подарував мені на п'яту річницю наших стосунків? Ти можеш зазирнути в смітник. Здається, я їх там залишила. Дівчатка, — звертаюсь до своїх підлеглих, — на сьогоднішні робочий день закінчено. Я вам зателефоную.

Обійшовши Суку Марину, я підіймаюся на другий поверх. Забираю деякі речі та ноутбук. Тримаюсь впевнено і стійко, хоча всередині ніби вибухнув справжній вулкан. Я задихаюся, а кров перетворилася на нищівну лаву. Вона спопеляє мене зсередини.

Коли я спускаюся на перший поверх, напхане ботоксом обличчя Марини виглядає не так весело, як п'ять хвилин тому. Вона щось кричить робітникам, які весь цей час у поті чола виносять мої речі, а біля вхідних дверей я помічаю знайому постать.

Високий блондин у дутій куртці, хмурячи брови стежить за тим, що відбувається навколо нас.

Чорт! Кого ще доля мені підкине сьогодні? Може, сам Санін встане з могили та прийде побажати гарного дня?

— Здрастуйте, Валерію! — слідчий підходить до мене й окидає поглядом напівпорожнє приміщення. — Що тут відбувається?

— Чому б вам не поцікавитись у вдови Саніна? Ви ж розслідуєте справу її покійного чоловіка, то якого біса ви пристали до мене?

— То Марина Саніна? — вказує на цю змію.

— Так, все вірно!

— Добре, вона мені теж потрібна.

Флоров швидко перемикається на неї. Обмінявшись стандартним вітанням, чоловік дістає смартфон і починає показувати якісь фотографії.

— Ми припускаємо, що вибух стався через саморобний вибуховий пристрій, детонація якого, найімовірніше, походила від пульта. Тобто, підривник знав, коли саме потрібно натиснути кнопку, щоб позбавити вашого чоловіка життя. По вашому наведенню ми перевірили станцію техобслуговування і припускаємо, що вибуховий пристрій могли підсунути саме там.

Далі я вирішую не слухати, бо це більше не стосується мене. Але все ж таки наступна фраза слідчого змушує мене завмерти на місці й продовжувати вбирати інформацію.

— Ви знайомі з Ароном Адаміді? Чи зможете впізнати його по фотографії?

— Арон Адаміді? Ні? Вперше про нього чую. Він якось пов'язаний із Янісом Адаміді?

— Так. Вони рідні брати. Це фото з камер відеоспостереження. Тут ми чітко бачимо, як якийсь молодий чоловік у чорній шкіряній куртці зупиняється біля машини вашого покійного чоловіка на кілька секунд. На вигляд можна подумати, що в нього розв'язалися шнурки… Вам знайома зовнішність цієї людини?

Фролов стукає пальцем по екрану, збільшуючи зображення та показує його Марині.

— Ні, — вона хитає головою. — Вперше бачу. На Яніса він точно не схожий.

— А вам, Валерію, знайома зовнішність цього хлопця? — Степан звертає до мене телефон, і я здригаюся. Дивлюся на дисплей і «лавова» кров, що обпалює мої нутрощі, різко застигає, змушуючи органи стиснутися.

Я навіть несвідомо наближаюся до телефону, хоча цього не потрібно. Підходжу просто для того, щоб переконатися, що уява і зір не грають зі мною. Що я не поїхала головою... Але на жаль із зором в мене все гаразд. На фото я чітко бачу профіль Арона.

— Вперше в житті бачу цю людину, — в голос вкладаю всю байдужість, що є і для більшої переконливості, знизую плечима.

— Ну, так, звичайно! — пирхає слідчий і знову звертається до Марини: — На цей момент це головний підозрюваний.

Перебувати тут, я не маю жодного бажання. Розвернувшись, йду до виходу.

Усередині горять неприємні почуття. Огидні. Гидкі. Величезна частина мене рветься зателефонувати Арону і сказати йому, щоб швидко забирався з міста.

Бажання зателефонувати хлопцю з кожною секундою стає все більше і більше, і коли я захлопую автомобільні дверцята, вже на автоматі тягнуся за телефоном і набираю повідомлення Ользі:

Мені терміново потрібен номер Арона!

Через хвилину телефон спалахує вхідним дзвінком. На дисплеї з'являється незнайомий номер.

— Так, — коротко відповідаю.

— Що хотіла? — ріже без ножа крижаний тон Арона.

— Мені потрібно з тобою поговорити. Ти можеш приїхати до мене?

У трубці повисає незатишне мовчання і я починаю крутитися на місці, кусаючи губи.

Навіщо він тягне? Не хочеш бачитись, так і скажи. Я скину виклик, і моє сумління буде чистим. Майже. Я, принаймні, намагалася попередити. Далі – не мої проблеми. Нехай, далі, Яніс дбає про свого молодшого брата.

Коли я вже починаю шкодувати про цей дзвінок, Арон оживає:

— Де й о котрій?

— За годину в мене.

Вирішаю швидше позбутися його. Чого тягти? Розкажу про те, що мені відомо і нехай провалює.

— Добре. За годину в тебе. — Скидає дзвінок, а я заводжу мотор.

Через годину лунає одинарний дзвінок у двері. Я знаю хто це, бо навіщось стояла біля вікна і бачила, як чорний автомобіль повільно заїхав у двір.

Усередині поволі розростається буря. Мені треба заспокоїтись. Я забороняю собі думати, що цей хлопець викликає в мені таке хвилювання. Моя брехня не виллється назовні. Я просто не хочу, щоб його помилково звинуватили у смерті Саніна. Він не міг цього зробити. Його банально не було тоді у місті.

На фото я бачила безглуздий збіг. Чи може монтаж? Аж раптом його хочуть підставити? Нехай знає про це.

Більше ні секунди не зволікаючи, йду до вхідних дверей. Відкриваю та впускаю у свою квартиру похмуру двометрову тінь.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍