Ю. Несбе - Поліція

Пролунав гуркіт сидінь, що піднімаються.

Катрина сиділа і дивилася на студентів, що проходили повз неї. Врешті-решт в аудиторії залишилися троє: вона сама, викладач, зайнятий тим, що стирав написане з дошки, і худенька дівчина зі світлим хвостом, що стала позаду нього, виструнчившись з паперами під пахвою. Голос її звучав дещо інакше, ніж під час заняття.

— Вам не здається, що серійний вбивця, спійманий вами в Австралії, відчував задоволення від убивства жінок?

Голос награно-дитячий. Як у дівчинки, яка хоче підлеститися до татка.

— Сільє…

— Я хочу сказати, він же їх ґвалтував. Так що йому мало бути добре.

— Прочитай дисертацію, і ми повернемося до цього питання наступного разу, гаразд?

— Добре.

Але вона продовжувала стояти, перекочуючись з носка на п’яти, немов хотіла стати навшпиньки. І дотягнутися до нього. Не звертаючи на неї уваги, викладач почав збирати до шкіряної теки свої папери. Тоді вона різко розвернулася і пішла вгору по сходах до виходу з аудиторії. Помітивши Катрину, вона уповільнила крок, уважно оглянула її і хутко зникла.

— Привіт, Харрі, — тихо сказала Катрина.

— Привіт, Катрино, — відповів він, не піднімаючи голови.

— Добре виглядаєш.

— Ти теж, — вимовив він, застібаючи теку на блискавку.

— Бачив, як я увійшла?

— Я відчув, як ти увійшла.

Він підняв голову. І усміхнувся. Катрину завжди вражало, як сильно змінювала його усмішка: з його обличчя зникав вираз жорсткості, неприступності і втоми від життя, яке він носив, як пошарпане пальто. Він умить перетворювався на пустотливого дорослого хлопчика, що випромінював сонячне світло. Як ото липнева днина у Бергені: така ж бажана, але рідкісна і коротка.

— Як це розуміти? — запитала вона.

— Я майже чекав твого приходу.

— Справді?

— Так. І моя відповідь — ні.

Харрі сунув теку під пахву, піднявся до Катрини, здолавши сходи за чотири довгі кроки, й обійняв її.

Вона притиснулася до нього, вдихаючи його запах.

— «Ні» у відповідь на що, Харрі?

— Ні, ти мене не отримаєш, — прошепотів він їй у вухо. — Але ти і так це знала.

— Уф! — сказала вона і зробила вигляд, що намагається вивільнитися з його обіймів. — Коли б не оте страховисько, ти б за п'ять хвилин уже виляв хвостом, хлопчику. І я не казала, що ти виглядаєш аж так добре.

Він засміявся, відпустив її, і Катрина відчула, що не заперечувала б, якби він потримав її в обіймах ще трохи. Вона ніколи не могла сказати напевне, чи справді їй хотілося запопасти Харрі, чи вона просто перестала про це замислюватися, бо це було нереально. І з часом це перетворилося на жарт непевного змісту. Крім того, він возз’єднався із Ракель. Чи з «отим страшком», як він дозволяв Катрині називати її: це визначення було настільки безглузде, що лише підкреслювало дражливу красу Ракелі.

Харрі почухав недбало поголене підборіддя:

— Ну, якщо ти прийшла сюди не заради мого неповторного тіла, тоді, ймовірно… — він підняв указівний палець. — Зрозумів! Заради моєї блискучої голови!

— Веселішим ти з роками теж не став.

— І моя відповідь, як і раніше, — ні. І це ти теж знала.

— У тебе є кабінет, де ми могли б поговорити?

— І так, і ні. У мене є кабінет, але не той, де ми могли б поговорити про те, чи можу я допомогти вам у розслідуванні того вбивства.

— Тих убивств.

— Це одна справа, наскільки я зрозумів.

— Зачаровує, правда ж?

— Навіть не намагайся. Я покінчив із тим життям, і тобі це відомо.

— Харрі, це — справа, де ти дуже потрібен. І справа, яка потрібна тобі.

Цього разу усмішка зникла з його обличчя, не торкнувшись очей.

— Мені потрібна справа про вбивство так само, як ковток алкоголю, Катрино. Пробач. Не марнуй часу і поговори з наступним кандидатом.

Вона подивилася на нього. Подумала, що порівняння з алкоголем вилетіло у нього дуже швидко, що підтверджувало її припущення про те, що він просто боїться. Боїться, що варто лиш кинути погляд на матеріали справи, і наслідки будуть такими ж, як і ковток алкоголю. Він не зможе зупинитися, це його проковтне і зжере. На якусь мить Катрина відчула укол совісті, несподіваний напад презирства до себе, які трапляються у дилерів. Але потім вона згадала фотографії з місць злочинів. Проламаний череп Антона Міттета.

— Тобі немає альтернативи, Харрі.

— Можу підкинути пару імен, — сказав Харрі. — Є один хлопець, з яким ми разом вчилися на курсах ФБР. Я можу подзвонити і…

— Харрі, — Катрина підхопила його під руку і повела до дверей. — А в твоєму кабінеті є кава?

— Так, але, як я сказав…

— Забудь про справу, давай просто згадаємо колишнє.

— У тебе є на це час?

— Мені потрібно відключитися.

Він подивився на неї, хотів щось сказати, але передумав і тільки кивнув:

— Гаразд.

Вони піднялися на один сходовий проліт і пішли коридором до кабінетів.

— Чула, ти крадеш із лекцій по психології Столе Еуне, — сказала Катрина.

Їй, як завжди, доводилося майже бігти, щоб устигнути за довжелезними кроками Харрі.

— Краду, скільки можу, адже він був найкращим.

— Наприклад, що «психічно хворий» — одне з небагатьох абсолютно точних визначень у медицині, інтуїтивно зрозуміле і в той же час — поетичне. Але точні слова завжди опиняються на смітнику, оскільки тупі фахівці вважають, що пацієнтам більше підходить словесний туман.

— Атож, — сказав Харрі.

— Тому я більше не схильна до маніакально-депресивного психозу. І не перебуваю в пограничному стані. У мене біполярний розлад другого типу.

— Другого?

— Уявляєш? А чому Еуне не викладає? Мені здавалося, йому подобається.

— Він хотів жити краще. Простіше. Проводити більше часу з тими, кого він любить. Мудре рішення.

Вона подивилася на нього збоку:

— Ви повинні були його переконати. Жоден член суспільства не повинен використовувати свій видатний талант не в тій галузі, де він найбільше потрібний. Ти не згоден?

Харрі вибухнув коротким смішком:

— Не здаєшся, так? Я вважаю, що я потрібен тут, Катрино. І академія не зв’язується з Еуне, тому що хоче мати більше викладачів у формі, а не в штатському.

— Але ти… у штатському.

— Ось про це й кажу. Я більше не служу в поліції, Катрино. Це мій вибір. І це означає, що я чи ми зараз перебуваємо в іншому місці.

— Звідки у тебе цей шрам на скроні? — запитала вона і побачила, як Харрі миттєво, майже непомітно напружився.

Але перш ніж він відповів, з коридору пролунав гучний голос:

— Харрі!

Вони зупинилися й обернулися. Низький міцний чоловік із рудою бородою вийшов з одного з кабінетів і рушив у їхній бік