Тесс Геррітсен - Смертниці

— Це не смішно.

— Я й не сміюся.

— У тебе такий голос. «Така дурня, що аж не віриться».

— Я думаю, що ти втомилася, от і все. Скільки разів сьогодні вставала?

— Двічі. Ні, тричі. Боже, навіть не пам’ятаю.

— Треба було мене штурхонути. Я не знав, що ти встала.

— Річ не тільки в дитині. Ще… — Джейн завагалася. Тихо мовила: — Ще сни.

Гебріел підтягнув стільця, сів поруч.

— Про які сни йдеться?

— Одні й ті самі, знову й знову. Про ту ніч у лікарні. Уві сні знаю, що сталося щось жахливе, але не можу поворухнутися, не можу говорити. Відчуваю кров на обличчі, її смак. І так боюся, що… — Вона глибоко вдихнула. — До смерті боюся, що це твоя кров.

— Минуло лише три дні, Джейн. Ти досі перетравлюєш те, що сталося.

— Просто хочу, щоб усе скінчилося.

— Потрібен час, щоб минули кошмари, — сказав Гебріел і тихо додав: — Нам обом.

Джейн подивилася на його втомлені очі, неголене обличчя.

— Тобі теж сняться погані сни?

Він кивнув.

— Відгомін.

— Ти не говорив.

— Було б дивно, якби нам нічого такого не снилося.

— Про що твої кошмари?

— Про тебе. Про дитину… — Він замовкнув, відвів очі. — Це не те, про що хочеться розповідати.

Вони трохи помовчали, не дивлячись одне на одного. Поруч із ними в колисці солодко спала їхня дочка, єдина в родині не змучена нічними жахіттями. «Це все через любов, — подумала Джейн. — Вона змушує боятися, позбавляє хоробрості. Дає світу хижі ікла, готові будь-якої миті відірвати шматок твого життя».

Гебріел потягнувся до неї, взяв її руки у свої.

— Ну, кохана, — м’яко сказав він. — Ходімо в ліжко.

Вони вимкнули світло в дитячій, прослизнули до тіней власної спальні. Він обійняв її під прохолодним простирадлом. Темрява за вікном посірішала, було чути звуки світанку. Для міської дів­чини ревіння сміттєвоза чи радіоприймачі з машин були знайомі, мов колискова. Бостон прокидався, вітаючи новий день, а Джейн нарешті заснула.

Вона прокинулася від співу. На мить подумала, що це теж сон, тільки от радісніший, сплетений із давніх спогадів дитинства. Розплющила очі й побачила, як сонце підморгує їй у жалюзі. Була вже друга година, і Гебріел зник.

Джейн викотилася з ліжка й босоніж почовгала до кухні. І там зупинилася, кліпаючи від несподіваного видовища: її мати, Анджела, сиділа за столом, тримаючи малу на руках. Анджела подивилася на заспану дочку.

— Уже дві пляшечки. На їжі вона знається.

— Мамо. Ти тут.

— Я тебе розбудила? Пробач.

— Коли ти приїхала?

— Кілька годин тому. Гебріел сказав, що тобі треба виспатися.

Джейн зачудовано засміялася.

— Він тобі зателефонував?

— А кому ще він мав зателефонувати? У тебе десь є інша мати?

— Ні, просто… — Джейн опустилася на стілець, потерла очі. — Я ще не зовсім прокинулася. Де він?

— Нещодавно пішов. Йому зателефонував той детектив Мур, і він помчав.

— Щодо чого телефонували?

— Не знаю, поліційні справи. Там є свіжа кава. І тобі треба голову помити, ти схожа на печерну жінку. Коли востаннє їла?

— Здається, вечеряла. Гебріел приніс китайську їжу.

— Китайську? Ну, цього надовго не вистачить. Приготуй собі сніданок, кави випий. У мене тут усе під контролем.

«Так, мамо. Як завжди».

Джейн трохи посиділа, дивлячись на те, як Анджела тримає свою окасту онучку. Побачила, як рученята потягнулися вгору, обмацали її усміхнене обличчя.

— Мамо, як ти це зробила? — спитала Джейн.

— Просто годуй її. Співай їй. Вона любить увагу.

— Ні, я маю на увазі — як ти виростила нас трьох? Я ніколи не розуміла, як це мало бути важко, троє дітей за п’ять років. — І додала зі сміхом: — Особливо зважаючи на те, що один із нас був Френкі.

— Ха! Найважче було не з твоїм братом, а з тобою.

— Зі мною?

— Ти постійно плакала. Прокидалася що три години. «Спить як немовля» — це точно не про тебе. Френкі ще повзав у підгузках, а я цілу ніч носила тебе туди-сюди. Допомоги від твого батька не було. Тобі пощастило, Гебріел хоч намагається чимось допомогти. А от твій тато… — Анджела пирхнула. — Казав, що від смороду підгузків його нудить, тож він їх не мінятиме. Наче я мала вибір. Він щоранку тікає на роботу, а я лишаюся з вами двома, ще й Майкі на підході. Френкі всюди суне свої руці. А ти ридаєш, мов скажена.

— Чому я стільки кричала?

— Деякі немовлята народжуються крикунами. Незгодні з тим, щоб на них не зважали.

«Ну, це все пояснює, — подумала Джейн, дивлячись на своє дитя. — Отримала те, на що заслужила. Отримала за дочку себе ж саму».

— То як ти впоралася? — знову запитала вона. — Бо мені так важко. Я не знаю, що робити.

— Роби так, як робила я, коли думала, що здурію. Коли розуміла, що не витримаю жодної години, жодної хвилини більше в полоні того дому.

— І що ти робила?

— Брала телефон і телефонувала матері. — Анджела подивилася на неї. — Телефонуй мені, Джейні. Саме для цього я тут, Бог не просто так створив матерів. Я не кажу, що ростити дитину конче всім селом.

Вона знову опустила голову до дитини в себе на руках.

— Але бабуся точно не завадить.

Джейн дивилась, як Анджела воркоче з маленькою, й подумала: «Ох, мамо, я ніколи не розуміла, як тебе потребую. Чи ж матері колись перестають бути потрібні?»

Змигнувши сльози, вона рвучко підвелася й пішла налити собі кави. Посьорбала, стоячи, вигинаючи спину, щоб розім’яти затерплі м’язи. Уперше за три дні Джейн відчувала, що відпочила, майже стала такою, як була. «Тільки от усе змінилося, — подумала вона. — Тепер я — мама».

— Яка ж ти гарнесенька, правда, Реджино?

Джейн глянула на матір.

— Ми взагалі-то ще не обрали імені.

— Ну треба ж її якось називати. Чому б не іменем твоєї бабусі?

— Я мушу зрозуміти, що це правильно. Їй з цим іменем жити до кінця днів, і я хочу, щоб воно їй пасувало.

— Реджина — прекрасне ім’я. Між іншим, означає «царственна».

— Це щоб у неї змалку завищена самооцінка була?

— Ну добре, то як ти її називатимеш?

Джейн помітила на столі книжку з іменами. Налила ще кави й, посьорбуючи, взялася гортати сторінки, уже трохи з відчаєм. «Якщо я не оберу якомога швидше, — подумала вона, — то вийде Реджина за замовчуванням».

«Ізольда. Йоланда. Корделія».

Господи. Варіант із Реджиною здавався дедалі кращим. Царственне дитя.

Вона відклала книжку. Подивилася на неї, насупилася, тоді знову взяла й розгорнула на літері М. На імені, яке ввечері привернуло її увагу.

«Міла».

Джейн знову відчула, як по спині пробіг холодок. «Знаю, я десь