Тесс Геррітсен - Смертниці

уже чула це ім’я, — подумала вона. — Чому воно мене так бентежить? Я мушу згадати. Це важливо…»

Задзвонив телефон, злякав її. Вона впустила книжку, та впала на підлогу.

Анджела насупилася, дивлячись на неї.

— То ти слухавку візьмеш?

Джейн відвела дух, відповіла. То був Гебріел.

— Сподіваюсь, я тебе не розбудив.

— Ні, я з мамою каву п’ю.

— Нічого, що я їй зателефонував?

Вона глянула на Анджелу, яка понесла дитину до кімнати змінити підгузки.

— Ти просто геній. Я тобі про це казала?

— Здається, варто частіше кликати маму Ріццолі.

— Я проспала вісім годин поспіль. Не віриться, як це все змінює. У мене знову працює мозок!

— Тоді, може, ти й готова.

— До чого?

— Мене викликав Мур.

— Так, я чула.

— Ми зараз у «Шредер Плаза». Джейн, маємо збіг із базою. Патрон з аналогічним наколом є в базі Бюро з боротьби з алкоголем, тютюном, вогнепальною зброєю та вибухівкою.

— Про який патрон ти говориш?

— Із палати Олени. Після того як вона застрелила того охоронця, звідти забрали один патрон.

— Його було вбито з власної зброї.

— І ми щойно визначили, що цю зброю використовували раніше.

— Де? Коли?

— Третього січня. Стрілянина в Ешберні, Вірджинія.

Джейн стиснула слухавку, притисла до вуха так сильно, що чула, як калатає її власне серце. «Ешберн. Джо хотів розповісти про Ешберн».

До кухні повернулась Анджела з дитиною — її чорне волоссячко було скуйовджене, мов корона з кучерів. Реджина, царственне дитя. Раптом здалося, що ім’я їй насправді пасує.

— Що відомо про ту стрілянину? — запитала Джейн.

— У Мура тут є справа.

Вона глянула на Анджелу.

— Мамо, мені треба поїхати, ненадовго. Нічого?

— Їдь собі. Нам і тут добре. Правда, Реджино? — Анджела нахилилася, потерлася носом об носик дівчинки. — А скоро ми гарненько собі скупнемося.

Джейн звернулася до Гебріела:

— Двадцять хвилин. Я приїду.

— Ні. Зустрінемося деінде.

— Чому?

— Не треба це тут обговорювати.

— Гебріеле, чорт забирай, що відбувається?

Він замовк, і вона почула тихий голос Мура. Тоді знову заговорив Гебріел.

— Дойл. Зустрінемося там.

24

Вона не витрачала часу на душ, просто вдягнула перше, що витягла з шафи, — мішкуваті штани для вагітних і футболку, подаровану колегами-детективами, з вишитими на череві словами «матуся-коп». З’їла в машині два тости з маслом дорогою до Джамайка-Плейн. Остання розмова з Гебріелом вивела її з рівноваги, тож вона раз по раз зиркала у дзеркало заднього виду на тих, хто їхав за нею. Чи не цей зелений «Таурус» вона вже бачила за чотири квартали звідси? І чи не цей білий фургон стояв через дорогу від її житла?

Бар Джей Пі Дойла був улюбленою забігайлівкою поліції Бостона, і в будь-який вечір там було повно копів, щойно зі зміни. Але о третій за барною стійкою сиділа лише самотня жінка з келихом білого вина, над головою в неї мигтів на екрані спортивний канал. Джейн рішуче проминула бар, рушила до сусідньої обідньої зали, де стіни були завішані пам’ятками про ірландський спадок Бостона. Газетні вирізки про Кеннеді, Тіпа О’Ніла й бостонську поліцію висіли тут так давно, що аж кришилися від старості, а ірландський прапор над одним зі столиків набув брудно-жовтуватого, нікотинного відтінку. У цю перерву між обідом і вечерею зайняті були лише два столики. За одним сиділа пара середнього віку — туристи, судячи з розгорнутої перед ними мапи Бостона. Джейн пройшла повз них у куток зали, де сиділи Мур із Гебріелом.

Вона сіла поруч із чоловіком, глянула на теку на столі.

— Що ви маєте мені показати?

Мур не відповів, але автоматично всміхнувся офіціантці, яка саме до них підходила.

— Привіт, детективе Ріццолі. Знову худенька? — сказала вона.

— Не настільки, як хотілося б.

— Чула, у вас дівчинка.

— Ночами спати не дає. Це, певно, мій єдиний шанс спокійно поїсти.

Офіціантка засміялася, дістала записник.

— Тоді будемо вас годувати.

— Я насправді буду тільки каву і яблучний крісп.

— Хороший вибір. — Дівчина глянула на чоловіків. — А ви?

— Ще кави, — сказав Мур. — Просто посидимо й подивимось, як вона їсть.

Поки офіціантка наливала їм кави, вони мовчали. Лише після того, як вона принесла десерт і пішла, Мур нарешті підштовхнув теку до Джейн.

Усередині лежали цифрові знімки. Вона впізнала на них зображення використаного патрона з візерунком, який залишили зіткнення ударника й капсуля та викид гільзи з затвора.

— Це зі стрілянини в лікарні? — запитала Джейн.

Мур кивнув.

— Патрон зі зброї, яку невідомий проніс до палати Олени. Зброї, якою вона його вбила. Балістики провели його по своїй базі й отримали збіг. Стрілянина в Ешберні, штат Вірджинія.

Вона перегорнула далі. То була інша серія макрографій патрона.

— Збігаються?

— Ідентичний візерунок. Два різні патрони з різних місць злочину. Обидва з однієї зброї.

— І тепер ця зброя в нас.

— Насправді ні.

Джейн глянула на Мура.

— Пістолет мав бути при тілі Олени. Вона остання його тримала.

— У лікарні його не було.

— Але ж ми обробили все приміщення, так?

— Зброї на місці не було. Штурмовий загін федералів конфіскував усі балістичні докази. Вони забрали зброю, наплічник Джо, навіть усі патрони. Коли туди дісталася наша поліція, уже нічого не було.

— Вони зачистили місце смерті? І що поліція Бостона з цим робитиме?

— Вочевидь, ми нічого не можемо зробити, — сказав Мур. — Федерали назвали це питанням національної безпеки й не хочуть витоків інформації.

— Вони не довіряють поліції?

— Ніхто нікому не довіряє. Не лише нас так відсторонили. Агент Барсанті теж хотів отримати ці докази й був дуже не радий дізнатися, що спецпризначенці їх конфіскували. Це вже бій федеральних агенцій. Поліція Бостона зараз — миша, яка спостерігає за бійкою слонів.

Погляд Джейн повернувся до знімків.

— Ти сказав, що другий патрон — зі стрілянини в Ешберні. Джозеф Роук намагався розповісти нам щось про Ешберн саме перед штурмом.

— Містер Роук цілком міг говорити ось про що. — Мур розкрив дипломат, дістав ще одну теку, поклав на стіл. — Я отримав це сьогодні вранці від поліції Лісбурга. Ешберн — маленьке містечко, справу розслідував Лісбург.

— Це неприємне видовище, Джейн, — застеріг дружину Гебріел.

Це було несподівано. Вони разом дивилися на найгірше, що могла запропонувати зала для розтинів, і вона ніколи не бачила, щоб він там кривився. «Якщо ця справа нажахала навіть Гебріела, — подумала Джейн, — то чи я справді хочу на це дивитися?» Вона не дала собі часу на роздуми, просто розгорнула теку й узяла перше фото з місця злочину. «Не так уже й страшно», — подумала. Доводилося дивитись і на страшніші речі. На сходах долілиць лежала струнка жінка з каштановим волоссям,