Тимофій Гаврилов - Де твій дім, Одіссею?, Тимофій Гаврилов

не Ви від них». Звідки тільки залізниця бере таких моралізаторів, думав я згірчено, обернувшись спиною до касового віконечка, за яким голос квиткаря все ще щось торочив мені навздогін.

Я найнявся на будову, пропрацюваши рівно стільки, скільки треба було, аби придбати квиток і продовжити подорож. У тому будинку, який на Горішньому Майдані і до якого я, мабуть, вже ніколи не повернуся, є кілька тисяч цеглин, вкладених моїми руками. Він став рідний мені, цегляний байстрюк, пущений у життя в чужому довкіллі, далеко від рідної домівки, в яку я мав твердий намір найближчим часом повернутися, в яку я прецінь повертався і вже давно повернувся би, якби не світ, цей задрипаний бізнес, яким сновигають привиди тероризму, уцінені гасла та ошмаття обіцянок, мов погроз, горящі путівки і недотлілі жаринки сподівань. Колись бродив привид комунізму, міркував я, потребуючи втіхи у філософії, перед тим відьми і чорнокнижники, яких спалювали в багатті, перед ними пошесті, холера й чума, перед чумою бродили ваґанти, бродяги, мої попередники, оспівуючи любов, перед ними ґоти й сармати, галли і ланґобарди, перед ґотами й ланґобардами — мамонти і динозаври, а перед ними жили Адам і Єва, кохалися і ні за що не несли відповідальності — ні за чужих терористів, ні за власних дітей, бо не було ні того, ні іншого, лише Господь. І дерево, на якому опуклювалася спокуса.

На щастя, мій наплечник зберігався в іншій камері, тож йому довелося самувати не довше, ніж самував я, ми самували в одній і тій самій установі закритого типу, в яку легко потрапити, та не просто вибратися. Він самував, сумуючи за мною, так само як самував я, думаючи, зокрема, і про нього, з різницею, що він перебував у товаристві ще з сотні таких і інакших самітників, в одному з ними приміщенні, міг перекинутися, коли хотів, слівцем і навіть їх бачив, щоправда, не всіх, а тих, котрі самували поблизу; коли йому було особливо тоскно, він відволікався, розмовляючи з невільниками-приятелями, з якими мав більше, ніж досить часу познайомитися і навіть зійтися ближче, що однак не завадило йому всякчас сумувати за мною, зберігаючи нечувану вірність; самував, наче сирота, єдине щастя якого, що не під дубом і не під тином, а в сиротинці з дахом над головою; він слухав історії, що їх оповідали його горе-побратими про своїх власників, то скрушно хитаючи квадратовими, завуженими догори головами, то бадьоро і суверенно, сповнені гордощів за зухвалі походеньки господарів, зарізяк і ґвалтівників, кишенькових злодюжок і фальшивомонентників, аферистів й альфонсів; обороняючи мою честь, він теж починав розводитися про мої неймовірні пригоди, яких я ніколи не чинив і які він так майстерно вигадував, як тільки може вправний брехун — хто б міг подумати, що він колись стане оповідачем мого вигаданого життя, про яке сам я не мав ані найменшого уявлення, стане хроністом мене, свого господаря, на плечах якого полюбляв сидіти, мандруючи по горах і долах, звідки бачив більше, ніж я; розпатякуючи, він домігся мого визнання — ніхто, навіть обшита металевими кутниками валіза вбивці-рецидивіста не ставила моїх вигаданих заслуг під сумнів. Він зберігався в такій камері, за яку не вимагали грошей, а лише підпис під переліком речей у тому, що я їх отримав. Перед тим, як я опинився за брамою — не по той, а по цей інший її бік, де немає неба в клітинку і ніхто за ним особливо не побивається і не стенається гіркими плачами, де сонце сяє, скільки хоче, доки надпливе хмара або настане вечір. І тільки нотатника, мого альбома з ескізами найкращих і найнеповторніших будинків, які я шкіцував у різних містах і на різних континентах, мені не віддали. «Речових доказів не повертають», — почув я сухе і безапеляційне, можливо однак, саме його шкодуючи чи не найдужше.

Я купив квиток, сидів у потязі і дивився на краєвиди, що пропливали за вікном, на такі до щему і щебету знайомі ландшафти, ніби востаннє проїжджав тут не багато років тому, а напередодні. Я дивився, як кивали п’ятами зайці, а ті, котрим бракло духу, сиділи, принишклі і знічені, мовби сподіваючись, що пронесе, так як проносило всі попередні рази, адже єдине, що вони знали напевно, так це те, що потвори на металевих колесах, які навіжено мчали невідь-куди, по них не стрілятимуть. Я бачив козуль, що паслися оподаль і коли потяг був зовсім близько, вилаштовувались півколом, голими гузнами у вигляді бежевих серць до його запорошених вікон. Я спостерігав, як походжає фазан і неприкаяно вештається тетеря; мені хотілося крикнути, аби з’ясувати, чи вона справді глуха — наче не досить було стукоту вагонів по рейках. Ось поле закінчилося, зарябіли будинки іншого міста, і щойно проминувши кільканадцять кварталів, я збагнув, що вернувся туди, звідки, здавалося б, так давно виїхав, звідки виїхав перед тим, як трапилася прикра помилка і куди я не мав наміру повертатися і що було це все не так вже й давно, а може, й зовсім недавно.

Я зійшов із поїзда, сів на трамвай, їхав знайомими вулицями, на яких нічого не змінилося, попри будинок із химерами, попри нову зупинку, яку, коли я від’їздив, якраз починали будувати, попри реклами на великих щитах, деякі ще ті самі, що й тоді, попри NELLY’S PUB на розі, де трамвай завертає на мою вулицю, попри продуктовий супермаркет, де я купував продукти, — там, кількома перехрестями далі, під номером вісімдесят шостим стояв будинок, в якому я жив, і щойно поволі до мене приходило розуміння, що його вже немає і нащо я взагалі сюди їду, але, заки встиг поринути в роздуми, я побачив до болю знайоме обличчя, вкрите легкою засмагою, в ластовинні й зі зморшками в кутиках очей, я побачив ледь зсутулену постать зі щільно напакованою полотняною торбою, з якої виглядала морквяна кучма і стирчав французький батон, в одній руці і мінеральними водами в іншій. Щойно відчинилися двері, я вискочив — з такою ношею він не міг би зайти далеко, тільки куди він узагалі йшов? У будинок, якого немає і на місці якого стоїть обсерваторія попередження природних катаклізмів? Невже він там працює? Сторожем, як планував було колись жартома я? Я підбіг до нього.

Зустріч

«Тобі допомогти?» — «Не відмовлюся». — «Не відмовляйся», — я взяв пакунок мінеральних вод. — «Знаєш, ніби Сизиф, якому Господь нарешті забрав каменюку». — «Знаю». — «І це, скажеш, життя?» — «Скажу. Не скажу.