Аскольд Мельничук - Посол мертвих

й те саме (стара країна, відсутність дітей), Віктор сидить, курить і дивиться, як ці двоє кричать одне на одного, відчайдушно одне одного люблячи.

Ми вирішили разом піти на каву — але так і не вибралися.

2

Мої батьки померли з різницею півроку. Мати — від серцевого нападу в той момент, коли взяла до рук пробник парфумів на касі крамниці «Estee Lauder» у торговому центрі «Macy’s», батько — від інсульту невдовзі після того, — хоча я би поставив діагноз «смерть за великим бажанням», останній акт волі, здатний вписати смерть у програму організму. Коли їх не стало, я був убитий горем. Я геть не був готовий отак іти по линві без страхівки. У мене не було на них жодних типових скарг. Коли мої однолітки — той самий Алекс — починали повставати, я сидів осторонь, співчував їм, але водночас і дивувався, чого вони так шаленіють. Єдине, в чому я міг звинуватити батьків, — це хіба що в певній відсутності. Вони були заклопотані, і я був заклопотаний, ми всі були дуже заклопотані. Після якогось моменту вони не поглиблювали мого чуття минулого. Поки моя бабуся у старій країні була жива, минуле для них було важливе, а коли вона померла, а ми переїхали у Форт-Гіллс, відокремившись від громади, чуття єдності послабилося. Вона померла до того, як батько відчув себе на своєму місці, й після її смерті він нічого не бажав, окрім як зачинити двері в минуле. На той час, коли я ходив до старших класів, вони, здається, добре вкоренились у власній уяві й почувалися чудово, тільки от те, що вони собі уявляли, хай як воно починалося, швидко стало дуже буденне і дуже американське. Тоді моя мати вже так погладшала, що їй було важко втиснутися на переднє сидіння синього «олдсмобіля».

Перші дванадцять років свого життя я прожив у закритій громаді, яка надзвичайно різнилася від сусідів. З одного боку, це відмежовувало мене від однолітків, а з іншого — давало мету і чіткість уявлень, які після нашого переїзду до передмістя змінилися. На зміну тим традиціям прийшли вказівки, низки дедалі складніших практичних навичок, які дозволили мені легко пристосуватись.

Однак асиміляція ніколи не буває безпосередня чи безболісна — до певної міри розумове здоров’я та людське обличчя залежать від збереження віри в себе. Забувши своє дитинство, людина ризикує опинитись у країні Ульро, яку придумав поет Блейк і в якій люди сприймають одне одного суто зовнішньо.

Хай там як, а я здався на ласку світу, який безпосередньо мене оточував: роботи, стосунків — цим словом ми нейтралізуємо любов, зводимо її до хобі — й, коли був час, спорту. Узимку я катався на лижах, улітку осідав у рибальському селі під Ороно, штат Мен, де маяк уночі рухає тіні в моїй кімнаті й де хіба що випадкова зустріч з індіанцем місцевого племені пенобскотів у крамниці нагадує, що довкола мене — не просто рухомий образ вічності. Два тижні на рік я катаюся на човні зранку і граю в теніс після обіду. Злагодженість і розміреність життя запевняє мене, що кожного разу, коли я користуюся банкоматом, беру участь у ритуалі, давнішому за молитву, — так легко і без зусиль технічні зміни останніх десятиліть увійшли в моє життя.

І цього не досить.

З їхніх похоронів у мене зберігся колаж фотографій. Обидві панахиди проходили в церкві святої Бриґіти — геть ніякої сучасної будівлі, яка б ліпше пасувала для гри в лото, ніж для молитви, і проводив їх приємний отець Дьорджин, який ніколи не помічав мого батька і постійно називав мою матір не Славою, а Гелен. Коли батькову труну опустили в могилу, я почув, що хтось заграв «Чудову ласку» на волинці на іншій панахиді, за десять надгробків од нас.

На обох похоронах погода була тепла і сонячна, що здавалося якимось жестом поваги та щедрості стосовно них, хоча від яскравості сонця того дня, коли ховали батька, мене нудило і лихоманило. Отець Дьорджин ставився до мене по-доброму, та прохолодно і не бажав робити наші стосунки чимось більшим, аніж короткочасне прагматичне знайомство. Він прочитав молитви за упокій, висловив співчуття, потис мені руку й пішов.

Найгірше мені стало, коли я побачив, як мало людей прийшло попрощатися з моїми батьками. Я і не розумів, як замкнено вони жили. Я не мав ані братів, ані сестер, ані дядьків, ані тіток. Наскільки я знав, мої батьки братів чи сестер не мали. Батькова мати померла ще до того, як він спромігся зібрати стільки грошей, аби привезти її до нас. Батько був чоловік товариський, але ні з ким особливо близької дружби не підтримував, а мати, котра так захоплено й віддано діяла в парафіяльній організації, живучи в Рузвельті, у новій громаді загубилася. Тільки одна людина прийшла на обидві панахиди — Ада.

Обидва рази вона спізнювалася, трималася десь позаду й ішла заздалегідь, аби я не встигав подякувати їй, що вона прийшла.

Пізніше, опинившись самотою в батьковому домі, я почувся слугою, котрого поховали живцем разом із фараоном у піраміді — тільки фараон спочивав не тут. Будинок стояв наче наляканий, затамувавши подих, не знаючи, що робити далі, — немовби батькова смерть натякала будинкові на те, що і його корисність обмежена. У вітальні, під високою, наче в соборі, стелею та вікном на цілу стіну, що виходило на сосновий гай, висіла велика картина з бурхливим океаном — і я дивився на зелені, чорні й бузкові хвилі. Я навіть достеменно не знав, де народилися мої батьки: назви міст знав, а вулиць — ні.

З якої химерної країни вони втекли? Чому її доля така похмура, таке непевне її визначення? Зі мною вони говорили англійською, а з іншими і далі спілкувались українською, а я не почував потреби розпитувати їх про батьківщину — до сьогодні. Вряди-годи мати варила вареники — страву на кшталт равіолі, — які, вона казала, готувала для неї її мати, проте кухня мене не цікавила — як не цікавила й історія пшениці, й хімія сиру.

Я налив собі склянку червоного вина і відкинувся на дивані. На порожню годівницю сів птах кардинал, і я згадав, що забув купити насіння.

Я пригадав гру, в яку ми грали з Алексом, коли я, попри небажання моєї мами, ночував у Круків. Гра називалася «панахидка». У вузькому коридорчику біля Адиної спальні стояла здорова соснова скриня, в якій можна було