Харлан Кобен - Додому

черга посміхатися. Я тягнув час, відвертаючи його увагу. Я хочу, щоб Зорра про всяк випадок перевірив будинок і периметр.

— А також ви пробили діру в моїй стіні.

— Ви чекаєте на зізнання? — запитав я.

— Ні, — відповів Гладкий Ґанді.

— А як щодо помсти?

— І це ні, — сказав він занадто швидко. — Ви хочете забрати Ріса Болдвіна. Я розумію. Він ваш родич. Але є дещо, чого хочу я.

Немає причин питати, чого саме. Він сам мені розповість.

— Я хочу повернути своє життя, — сказав Гладкий Ґанді. — У поліції нічого немає на мене. Патрік Мур повернувся до Штатів. Він не прийде, щоб давати свідчення. Майрон Болітар може стверджувати, що бачив, як я вдарив його ножем, але, зрештою, там було темно. Я міг би також твердити, що то був самозахист. Хтось, очевидно, на нас напав. Діра в стіні це підтвердить. Ніхто з моїх людей не заговорить. Усі файли й докази закриті в хмарі.

— У поліції немає нічого, — погодився я. — Але не думаю, що поліція — це ваша найбільша проблема, чи не так?

— Моя найбільша проблема, — сказав Гладкий Ґанді, — це ви.

Я знову вишкірився.

— Не хочу провести решту життя, чекаючи, що ви постукаєте в мої двері, містере Локвуд. Чи можу я бути з вами чесним наразі?

— Спробуйте, — сказав я.

— Я не знав точно, але коли «Ромапротилаціо» влаштували змагання, що ж, після всього, що ми дізналися про вас, ми усвідомили, що це буде ризиковано. Саме тоді я зрозумів. Я зрозумів, що мені випаде зійтися з вами сам на сам, щоб ми могли покласти край цій справі раз і назавжди. Ми думали — я просто кажу чесно — зібрати групу людей і спробувати вас убити.

— Але передумали.

— Так.

— Тому що я помітив би ваших хлопців. І я привів би більше людей. Вбив би ваших хлопців і вас. І навіть якби ви зі своєю групою якось контролювали ситуацію…

Зорра аж задихнувся й гучно розсміявся.

— Контролювати Зорру?

— Ми говоримо гіпотетично, — запевнив я його. Тоді знов обернувся до Гладкого Ґанді. — Навіть якби вам вдалося якось нас убити, ви знаєте, що цим не скінчилося б. Майрон би вас вистежив.

— Це ніколи не скінчилося б, — кивнув Гладкий Ґанді. — Довелося би прожити решту життя, озираючись.

— Ви розумніший, аніж я гадав, — сказав я. — То спростімо все. Віддайте мені Ріса. Я заберу його додому. Кінець. Я ніколи про вас не згадаю. Я забуду про ваше існування. А ви — про моє.

Я подумав, що це гарна домовленість, але цікаво, чи зміг би я її дотриматися. Гладкий Ґанді намагався усунути Майрона. А це вже було серйозно. Я не вбивав би його з помсти — з одного боку, це було зрозуміло — але я переймався б його психічною стабільністю і власним інтересом. Гладкий Ґанді хотів показати силу своїм підлеглим. Він хотів показати владу. Цей мотив досі був присутній.

Перспектива повсякчас «визирати з-за мого плеча» хвилювала його, й це спрацювало б і в одному, і в другому випадку.

— Не так усе просто, — промовив Гладкий Ґанді.

— Все дуже просто. Віддайте мені Ріса, — сказав я трохи рішучіше.

— Не можу, — він похитав головою, опустивши очі.

Лише мить вагання, не більше. Я знав, що зараз буде, але не зробив нічого, щоб це зупинити. З граціозністю, яка ніколи не перестає мене дивувати, Зорра крутнувся і збив Гладкого Ґанді з ніг. Той гепнувся на спину, як мішок з картоплею, видихнувши з гучним «уффф».

Зорра наблизився до нього в його звичній манері. Він підніс свій гострий, як лезо (в прямому сенсі), каблук, виставивши його в ідеальному положенні, щоби встромити в обличчя Гладкого Ґанді. Натомість він опустив кінець підбора за кілька міліметрів (знову ж у прямому сенсі) від ока Гладкого Ґанді.

— Хибна відповідь, красунчику, — сказав йому Зорра. — Спробуй ще раз.

Розділ 24

Майрон сидів у батьковому кріслі у вітальні.

— Ти чекатимеш на Міккі? — запитав тато.

Коли Майрон був підлітком, його батько вночі сидів у цьому кріслі й чекав, поки його діти прийдуть додому. Він ніколи не встановлював комендантську годину для Майрона — «Я тобі довіряю», — і він ніколи не казав Майронові, що чекав на нього. Коли Майрон заходив, батько прикидався, що спить, або тихенько прокрадався нагору.

— Так, — відповів Майрон, а потім з усмішкою додав: — Ти думав, що я не знав.

— Не знав чого?

— Що ти не лягав спати, доки я не прийду.

— Я не міг заснути, не впевнившись, що ти в безпеці, — стенув плечима батько. — Але я знав, що ти знав.

— Звідки?

— Я ніколи не оголошував тобі комендантську годину, пам’ятаєш? Я казав, що довіряю тобі.

— Так.

— І коли ти зрозумів, що я не сплю, ти почав приходити додому раніше. Щоб я лягав спати й не хвилювався, — батько вигнув дугою брову. — Тобто ти приходив ще раніше, ніж якби я виставив тобі комендантську годину.

— Підступно, — сказав Майрон.

— Я просто скористався тим, що знав.

— А саме?

— Ти славний хлопець, — мовив батько.

Вони замовкли. Тишу порушив мамин крик з кухні:

— Це дуже зворушлива розмова батька й сина. Ми можемо тепер йти спати?

— Уже йду, — захихотів тато. — Ми йдемо завтра на гру Міккі? Це домашній матч.

— Я зайду по тебе зранку, — сказав Майрон.

— На добраніч, Майроне, — зазирнула з кухні мама.

— Як сталося так, що ти жодного разу не чекала, коли ж я повернуся додому? — запитав у неї Майрон.

— Жінкам потрібен сон для краси. Що, гадаєш, я випадково залишилася такою привабливою?

— Це хороший урок про шлюб, — сказав батько.

— Який саме?

— Баланс. Я не спав уночі. Мама спала, як дитина. Це не означає, що вона не хвилювалася. Проте наші сильні й слабкі сторони доповнюють одна одну. Ми — пара. Розумієш? Це був мій внесок. Я стежив уночі.

— Але ти також першим прокидався зранку, — сказав Майрон.

— Що ж, так, це правда.

— То в чому найкраща була мама?

— Ліпше тобі не знати, — озвалася з кухні мама.

— Еллен! — гукнув тато.

— О, заспокойся, Еле. Ти такий ханжа.

Майрон вже заткнув вуха пальцями. Він почав говорити: «Ла-ла-ла, я вас не чую», — а його батько вже поплентався на кухню. Син схвально підняв великій палець, коли обоє батьків пішли нагору. Він розслаблено сів, дивлячись у вікно. Кумедно. Крісло було ідеально розташоване так, щоб бачити і телевізор, і будь-яку машину, яка наближалася з вулиці.

Насправді підступно.

Була майже