Денніс Ліхейн - Після падіння, Денніс Ліхейн

Вона засміялась, і її сміх видався пронизливим їй самій.

— Усе гаразд. Просто чудово. Чому ти досі про це питаєш?

— Ти просто якось дивно розмовляєш.

— Мабуть, стомилася, — відповіла Рейчел. — Такий дощ…

— Тоді, значить, поговоримо вранці.

— Чудово.

— Люблю тебе.

— Я тебе теж.

Вона завершила виклик і повернулася на диван. Коли вона сіла, Калеб підвів погляд, тицяючи пальцем у клавіатуру мобільного й усміхнувшись Рейчел. Її злегка вражали люди, здатні на такий трюк: з однією людиною розмовляти, а з іншою листуватися. Зазвичай це були комп’ютерні ґіки й задроти-технарі, як-от… ну, Калеб.

— Як він там?

— Начебто добре. Добре, хоч і стомився. Ти коли-небудь їздиш у такі відрядження?

Калеб похитав головою та продовжив набирати щось на телефоні.

— Він — голос компанії. Він та його стариган. А ще в нього ділова хватка. Я ж просто дбаю про те, щоб потяги їздили вчасно.

— Ти сумніваєшся?

— Трясця, ні. — Ще кілька секунд розпорошеної уваги — і він прибрав телефон до кишені. Склав руки на столі й поглянув на Рейчел, показуючи їй, що тепер уся його увага знову належить їй. — Без мене й таких людей, як я, тут і зараз ця двохсотлітня фірма з торгівлі лісом не протрималася б і шести місяців. Часом — не щодня, проте таке буває — швидкість проведення операції може заощадити два-три мільйони доларів. Усе аж так нестабільно.

Він помахав пальцями, ніби вказуючи на якесь невизначене «усе».

Повернулась офіціантка, і вони замовили ще по келиху.

Калеб розгорнув меню.

— Не проти, якщо я поїм? Я сьогодні ввійшов до офісу о десятій ранку й не вставав із-за столу аж до п’ятої, коли вийшов.

— Звісно, не проти.

— А ти?

— Могла б поїсти.

Офіціантка принесла їм напої та прийняла замовлення. Коли вона пішла, Рейчел помітила чоловіка приблизно такого віку, як Браян, десь сорокарічного. Він сидів зі старшою жінкою, що мала стильний і професійний вигляд. Їй могло бути шістдесят, але то були збіса сексуальні шістдесят років. За звичайних обставин Рейчел оглянула б її, щоб зрозуміти, що дає можливість їй справляти таке яскраве враження: одяг, манера сидіти, стрижка чи розумне обличчя? Та натомість Рейчел зосередилася на чоловікові. Він мав пісочно-біляве волосся, що потроху сивіло над вухами, і не голився вже кілька днів. Пив пиво. На руці в нього виднілася золота обручка. Також на ньому був точнісінько такий самий одяг, як того ранку на її чоловікові: сині джинси, біла футболка, чорний светр-пуловер із піднятим коміром.

Цього вона й не помічала, так довго сидячи в хаті? Не можна сказати, ніби вона не виходила, та виходила вона однозначно небагато. Може, вона не зауважувала популярності деяких стилів. Коли, наприклад, усі чоловіки вирішили перестати голитися частіше ніж раз на три-чотири дні? Коли знову стали модними напівфедори та капелюхи «поркпай»? Звідки взялися яскраві тенісні туфлі? Коли всі велосипедисти-аматори вирішили вдягатись у сорочки й легінси з дуже обтислого спандексу, всі в назвах брендів, неначе для поїздки до «Старбаксу» їм була потрібна підтримка компаній?

Хіба у студентські роки Рейчел кожен третій хлопець не ходив у картатій сорочці, футболці з трикутним викотом і рваних джинсах? Якщо просто зараз піти по готельних барах, до яких вчащають немолоді торгівці-республіканці, як багато з них будуть одягнені у блакитні оксфордські сорочки й бежеві штани? Отже, зважаючи на це, хіба не могли троє чоловіків у Бостоні й Кембриджі одягнути в один день темні пуловери, білі футболки й сині джинси — які, мабуть, ніколи не виходили з моди повністю, попри свою простоту? Пройшовшись зараз якимось ТРЦ, вона, ймовірно, побачить такий одяг іще на кількох чоловіках, уже не кажучи про манекенів на вітринах крамниць «Джей Крю» та «Вінс».

Надійшла їхня їжа. Калеб хутко розправився зі своїм бургером, а Рейчел зжерла свій салат. Вона й гадки не мала, яка голодна була.

Очистивши тарілки, вони посиділи в теплі приглушеного освітлення та присмерку. Дощ уже стих, і на бруківці просто над їхніми головами знову залунали безперервні кроки: люди наважилися повернутися на вечірні вулиці.

Калеб з усмішкою підніс до губ свій келих із бурбоном.

Рейчел усміхнулась у відповідь і відчула смак вина.

У них був один момент — і не більше, — коли вона тільки почала зустрічатися з Браяном. У коморі в квартирі Браянового друга у Фенвеї. Рейчел зайшла до комори по оливки, Калеб саме виходив звідти — якщо вона правильно пам’ятала, з крекерами Stoned Wheat Thins, — і вони, минаючи одне одного, зупинилися. Їхні погляди зустрілись, і ніхто з них не опустив очей. А тоді це стало своєрідним викликом: хто буквально кліпне першим?

«Привіт», — сказала вона.

«Привіт», — незграбно вирвалося з його горлянки.

Вона пам’ятала, що тоді подумала: «Звуження судин. Процес звуження шкірних капілярів, що підвищує центральну температуру тіла. Відповідно підвищується частота дихання і серцебиття. Шкіра рожевіє».

Рейчел нахилилася до нього тієї самої миті, коли він нахилився до неї, і її голова торкнулась його голови, її груди притиснулися до його грудей, а ребро його правої долоні злегка торкнулося ребра її лівої долоні дорогою до її стегна. Найінтимнішим із їхніх доторків за ту секунду чи дві вийшов його випадковий дотик рукою до її руки. Коли та рука знайшла її стегно, Рейчел відвернулась і відступила вглиб комори. Калеб видав якийсь тихий звук — якийсь гібрид гикання зі смішком, що виражав здивування, досаду й ніяковість, — а тоді зник із комори, не встигла вона озирнутися.

Розширення судин: коли центральна температура тіла надто висока, кровоносні судини під шкірою розширюються, щоб тепло вийшло з тіла й центральна температура змогла відновитися.

Щоб розібратися, де ті довбані оливки, Рейчел знадобилося майже п’ять хвилин.

Вона попивала своє вино, Калеб попивав свій бурбон, а бар довкола них наповнювався людьми. Невдовзі з їхнього поля зору щезли двері. Раніше це цілком могло наповнити її кров тривогою, та сьогодні через це все тільки почало здаватись їй теплішим, інтимнішим.

— Як Браян тримається під таким дощем? — спитав Калеб.

— Та ти його знаєш: позитивний настрій. Він — єдина людина в місті, що ще не бурчала на цей дощ.

Калеб похитав головою.

— В офісі те саме. Ми всі потопаємо, а він такий: «Дощ створює атмосферу».

Вона закінчила речення разом із Калебом.

— Те саме він каже вдома. Я така: «Яку ще атмосферу?