Євгеній Павлович Литвак - Епоха слави і надії, Євгеній Павлович Литвак

церков на його місці. Давайте заглибимося в будівельну конструкцію собору, вона підкаже нам його справжній вік. Отже, пан «Председатель», ви непроти розповісти?

– Зрозуміло, – кивнув екскурсовод. – Зараз у Ісаакіївського собору три сходинки. На макеті установки колон, ось він, – «Председатель» вказав в його сторону, – східців дев'ять. Шість з них пішли під землю на глибину в півтора метри.

– Але будівлі йдуть в землю не тому, що занурюються під своєю вагою, а тому що наростає культурний пласт, вірно? – Запитав Ніколас. – Так от. Розкопки культурного пласту на Палацовій площі дали дуже цікавий результат: нижній пласт – нижня бруківка, далі півтора метри культурного пласту у вигляді звичайного грунту. Верхній пласт – верхня бруківка, далі вже сучасний щебінь і асфальт. Звідки на Палацовій площі взявся шар грунту в півтора метри? – Ніколас сам же відповів на своє питання:

– Виходить, у результаті якоїсь катастрофи все місто занесло брудом, можливо, сталася повінь. Чи може культурний пласт наріс сам, природним чином, але тоді мала пройти не одна сотня років, і Пітер повинен був би залишатися безлюдним, оскільки бруд, що скупчився, двірники з Палацової площі вже точно би прибрали.

Ніколас пошепки звернувся до Ганни:

– Так от, що тобі снилося? Про катаклізм у Петербурзі? Не знаходиш, що цей збіг занадто значимий? Їй богу, я готовий вже і в реінкарнацію повірити.

Ніколас подивився на «Председателя»:

– Нав'язана версія історії Ісаакіївського собору повністю не відповідає реальності. Будівництво і виготовлення будівельних конструкцій велося із застосуванням високого рівня технологій, недоступного у наш час в таких масштабах. Вони клали камені без розчину і без щілин в кладці. Вміли підганяти кам'яні блоки один до одного з вражаючою точністю. І взагалі обробка і будівництво із каменю були доведені до рівня недоступного для нашого розуміння і зараз.

Розмір культурного пласту в півтора метри залишає відкритим питання віку Ісаакіївського собору і самого Пітера. Письмові свідчення на цю тему сфальсифіковані. А під фальшиву версію написані наукові праці, випущені книги за кордоном, намальовані картини, створені міфи, – він криво посміхнувся. – Це справжня система обману, такі обмани супроводжують історію міста Пітера, Росії і всіх російських народностей. Виходить, що вся історія, яку навчають у школі, в інституті, показують по телебаченню – міф, що має у своїй основі реальні події. Ми думаємо, що нам недомовлюють в деяких дрібницях, а насправді нас обманюють у головному! Особливо сильно містифіковані кінець вісімнадцятого і почало дев'ятнадцятого віків. Це повністю закрита для обговорення тема. Ну, раз закрито – обговорюватимемо.

– Гаразд! Ваша взяла, я згоден! – Вигукнув екскурсовод. – Згоден з тим, що Петро Перший не збудував, а відкопав Петербург із землі. Ось так, взяв лопату, копнув, а там виявився граніт. Ще трохи в землі подлубався, і прямо в руки йому впали фрагменти бронзової капітелі. "Ух ти" зрадів Петро Перший. Зібрав працівників, привіз на місце розкопок, і через пару років здивовані аборигени вже могли там все оглядати, а власне, що вони там оглядали? Що саме викопав Петро Перший із землі?

Підсумовуючи ствердження "супротивників офіційної історії", в глибині петербурзьких боліт чекали археологів наступні "нез'ясовні артефакти": кілька кілометрів гранітного парапету і кілька десятків колон із граніту, мармуру і піщанику. Ось, власне і все, якщо не рахувати ще "викопаного" Петром "Мідного вершника", його бронзового пам'ятника самому собі.

– Банда! – Ніколас з посмішкою звернувся до своєї аудиторії. – І так ми дійшли висновку, що на цьому місці, задовго до 1703-го року існував великий міський центр високорозвиненої імперії, що мала деякі супертехнології, які згодом виявилися втрачені. Ось таким, зовсім несподіваним чином, проявився зв'язок Санкт – Петербургу з найзначнішими спорудженнями старовини і географічними параметрами Землі.

– Цей зв'язок частково пояснює єгипетську містику Санкт – Петербургу, прагнення Петра, відродити місто саме в цьому, незручному з практичної точки зору місці, і багато інших не пов'язаних на перший погляд фактів. І найголовніше, дає сенс античній версії спорудження Петербургу, – вперше за той час, що вони знаходилися в соборі, подала голос Ганна. – До Петра Першого на Рвсі також велося літочислення з часів Створення Світу. Виникає питання – коли ж насправді був "створений" світ? І взагалі, який світ був створений?

Наша планета, космос, галактика, а може просто деякий мирний договір?

– А можна побачити могилу Монферана?

– Його поховали не тут, – похитав головою «Председатель». – І навіть не в Росії. Монферан – великий архітектор, людина мистецтва, був, поза сумнівом, істинно віруючою людиною, народженою і хрещеною в католицтві. Для нього віра була не просто безглуздою "конфесією". Архітектор помер майже відразу після того, як храм був освячений. Є безліч чуток і припущень, чому ж він помер. Одно з них – нібито зневажливе відношення з боку нового государя, Олександра Другого.

– "Військових вусів"? – Здивовано перепитала Ганна.

– Річ у тому, що Петербург дев'ятнадцятого століття був військовою столицею. І на балу, і на вулиці мундир можна було зустріти частіше, ніж сюртук або фрак, – пояснив екскурсовод. – Тоді ж і ввійшла в моду приказка: "Славна Москва калачами, а Петербург – вусанями", тому що відмітним привілеєм військових, в порівнянні із цивільними, було носіння вусів, їми в ті часи пишалися. Цивільним особам, носити вуса забороняв і закон, і етикет.

Так от, згідно з однієї із версій, Олександр Другий на церемонії освячення Ісаакіївського собору раптом помітив, що Монферан носить вуса, будучи абсолютно не військовою людиною, та ще і французом… Імператор публічно, в досить різкій формі зробив йому зауваження. Нібито, відчувши себе ображеним, Монферан пішов додому до закінчення церемонії, впав в депресію і незабаром помер.

– А яка друга версія? – Запитав Ніколас, прочитав в коментарях до ефіру безліч питань на цю тему.

– За іншою легендою, під час урочистого освячення собору, один з наближених Олександра Другого, звернув увагу царя на скульптурну групу святих на фронтоні храму. В ній була присутня скульптура самого Монферана з моделлю собору в руках, – відповів екскурсовод. – Зображувати себе в подібному оточенні само по собі було досить зухвалим кроком, але цього мало, всі святі покірливо схилили голови перед Ісакієм Далматським, і тільки архітектор залишився з гордо піднесеною головою.

Імператор Олександр Другий нічого не сказав Монферану, але, проходячи повз, руки не подав і не подякував. Архітектор дуже засмутився, від розпачу захворів і помер… Версія гарна, але за офіційною Монферан помер від запалення легенів.

– Так, а що ж щодо місця його поховання? – Нагадала про своє питання Ганна. – Невже він не хотів знайти вічний спокій тут? У Ісаакіївському?

– Хотів, – кивнув гід, – але в цьому йому було відмовлено ще за