Кейт Аткінсон - Життя за життям, Кейт Аткінсон

й речення — «цікавий, хоча й дещо примітивний погляд», «назва Анжуйської династії походить від бур’яна дроку, латиною planta genista», «від диявола походять і до диявола повернуться». Рукопису як такого не було, самі виправлення й перекреслення, версії одного й того самого абзацу із крихітними змінами, нескінченні чернетки, списані шкільні зошити з гербом і девізом Блеквуду на обкладинці («А posse ad esse» — від можливого до дійсного). Воно й не дивно, що він не хотів, аби вона набирала рукопис. Вона раптом зрозуміла, що побралася з Казобоном.

Ціле Дерекове життя — вигадка на вигадці. Уже з перших слів («Ой лишенько, ото вам перепало. Дайте поможу») він був із нею нещирий. Чого він від неї хотів? Щоб вона була слабша за нього? Чи щоб вона була йому дружиною і матір’ю його дітей, щоб порядкувала вдома, аби в нього були всі принади vie quotidienne, але без властивого йому хаосу? Вона вийшла за нього заміж, щоб порятуватися від хаосу. Та й він, як вона тепер розуміла, побрався з нею з тієї самої причини. Вони були останні люди на Землі, які могли когось від чогось порятувати.

Урсула понишпорила у ящиках стола і знайшла стос листів — верхній, на папері з гербом видавництва «Вільям Коллінз і сини», «із прикрістю» повідомляв, що не може запропонувати йому контракту на запропоновану книгу у «переповненій царині підручників з історії». Були там подібні листи й від інших видавців і, що гірше, несплачені рахунки й погрозливі останні попередження. Особливо жорсткий лист вимагав негайно виплатити позику, яку він узяв на дім. Це такі листи вона вчилася писати під диктовку у коледжі секретарок — «Шановний пане, мою увагу звернули на той факт, що...».

Грюкнули двері, і її серце закалатало. Дерек виріс на порозі їдальні, як готичне видиво на сцені.

— Що ти тут робиш?

Вона підняла лист від «Вільям Коллінз» і сказала:

— Та ти ж брешеш як дишеш. Чому ти зі мною одружився? Чому ти завдаєш нам обом стільки горя?

Його вираз. Той самий вираз. От зараз вона напроситься, і він її уб’є, але ж це легше, ніж зробити все самій. Їй байдуже, у неї не лишилося сил боротися.

Урсула чекала на перший удар, але він усе одно захопив її зненацька — кулак врізався просто в лице, ніби хотів знищити.

*

Вона заснула чи, може, знепритомніла на підлозі на кухні, і прокинулася десь перед шостою. Їй було зле, кожен сантиметр тіла болів, ніби налитий свинцем. Їй шалено хотілося пити, але вона боялася відкрити кран — а раптом Дерек прокинеться? Спираючись спершу на стілець, а тоді на стіл, вона насилу піднялася. Вона навшпиньки прокралася у передпокій, зняла з вішака свій плащ і хустку. Дерек лишив гаманець у кишені куртки, і вона взяла десять шилінгів — на потяг і таксі далі вистачить з головою. Сама думка про довгу дорогу стомлювала — вона не була навіть певна, чи зможе дійти до Герроу й Вілдстоунської станції.

Вона накинула плащ і закрила шарфом лице, намагаючись не дивитися у дзеркало. Видовисько, напевно, нестерпне. Вона не стала закривати вхідні двері, щоб не розбудити Дерека. Згадалося, як хряснула дверима за собою Ібсенівська Нора. Нора не зловживала би драматичними жестами, якби намагалася втекти від Дерека Оліфанта.

Це була найдовша прогулянка у її житті. Серце катало так, що ледь не луснуло. Вона все чекала, що ззаду долинуть його кроки, що він її гукне. На касі вона ледве пробелькотіла скривавленим ротом із поламаними зубами:

— До Юстона.

Касир ледве зиркнув на неї й одразу відвів погляд, побачивши, у якому вона стані. У нього, мабуть, раніше не було пасажирок, що виглядали так, ніби щойно вийшли з боксерського поєдинку. Їй довелося чекати на перший потяг ще десять нестерпних хвилин, але вона бодай випила води і стерла з лиця кров у жіночій почекальні.

У потязі вона схилила голову і прикрила лице долонею. Чоловіки у костюмах і капелюхах старанно на неї не зважали. Допіру коли потяг рушив, вона зважилася озирнутися на платформу — Дерека вона не побачила, полегші не було меж. Якщо їй пощастило, то він ще навіть не зауважив її відсутності: досі відтискається у спальні і вважає, що вона на кухні готує йому сніданок. П’ятниця — значить, копчена рибка. Копчена риба лежала на полиці, загорнута в газетку. Ото він розлютиться.

Коли вона зійшла з потяга в Юстоні, у неї ледь не підкосилися ноги. Її оминали широкою дугою, вона навіть боялася, що ніякий таксист її не повезе, але коли вона показала гроші, водій погодився. Вони мовчки їхали через Лондон, умитий уночі дощем, кам’яні будівлі вилискували у перших променях сонця, а м’який хмарний світанок сяяв рожево-блакитними відтінками. Вона забула, як любить Лондон. У неї стислося серце. Вона постановила жити і тепер була спрагла життя.

Наприкінці таксист поміг їй встати з машини.

— Ви певні, міс? — спитав він, із сумнівом обводячи поглядом великий будинок із червоної цегли на Мелбері-роуд. Вона мовчки кивнула.

*

Пункт призначення був неминучий.

Вона подзвонила, і двері прочинилися. Побачивши її лице, Іззі мимоволі нажахано затисла рот долонею.

— О Господи, що з тобою сталося?

— Мій чоловік спробував мене вбити.

— Тоді краще заходь, — сказала Іззі.

*

Синці сходили, але дуже повільно. «Бойові рани», так їх називала Іззі.

Урсулині зуби підрихтував стоматолог Іззі, а праву руку вона ще довго носила на перев’язі. Ніс знову перебили, у вилицях і щелепі тріщини. Тепер у неї були справжні ґанджі — уже не «незаймана». А з іншого боку, вона почувалася так, мовби пройшла крізь вогонь і очистилася. Минуле вже не тяжіло над теперішнім. Вона надіслала у Лисячий закут листа — мовляв, поїхала на літо, «їздитимемо Гайлендс із Дереком». Вона була доволі-таки певна, що Дерек із Лисячим закутом не зв’язуватиметься, зализуватиме рани деінде. Може, і в Барнеті. На щастя, він поняття не мав, де живе Іззі.

Іззі була на диво співчутлива.

— Лишайся, скільки треба. Я й рада, що не буду тут сама. І, бачить Бог, грошей у мене більш ніж досить і на тебе. Ти живи собі. Нікуди не поспішай. І взагалі, на Бога, тобі тільки 23.

Урсула навіть не знала, чому дивуватися більше — щирій гостинності Іззі чи тому, що тітонька знає, скільки їй років. Може, Белгравія змінила і її.

Урсула була вдома сама, коли на порозі раптом з’явився