Кейт Аткінсон - Життя за життям, Кейт Аткінсон

— А тебе тяжко знайти, — сказав він і міцно її обійняв.

Урсулине серце закалатало від радощів. Тедді чомусь завжди видавався реальнішим, ніж інші люди. Він був засмаглий і дужий, усі літні канікули пропрацював на фермі при маєтку. Він нещодавно заявив, що подасться у фермери.

— Тоді вертай гроші, які я витратила на твою освіту, — сказала Сильвія, але з усмішкою, бо Тедді був її улюбленцем.

— Мені пригадується, що то були мої гроші, — сказав Г’ю. (А в Г’ю були улюбленці? «Я думаю, ти», — сказала Памела).

— Що з лицем? — спитав Тедді.

— Нещасний випадок, це ти його ще раніше не бачив, — розсміялася вона.

— То ти не в Шотландії.

— Схоже, що ні.

— То ти його покинула?

— Так.

— І добре, — Тедді, як і Г’ю, був не схильний до довгих балачок. — А де ж наша радісна тітонька?

— Десь ходить, радіє. Мабуть, у Ембассі-клубі.

Вони випили шампанського Іззі, щоб відсвяткувати Урсулину свободу.

— Ото впадеш у материних очах, — протягнув Тедді.

— Не хвилюйся, я вже.

*

Вони разом зробили омлет і салат із помідорів і поїли, примостивши тарілки на коліна і слухаючи по радіо Амброза з оркестром. Коли доїли, Тедді запалив цигарку.

— Ти такий дорослий, — розсміялася Урсула.

— У мене м’язи є, — і він продемонстрував біцепс, як силач у цирку.

Він вивчав у Оксфорді англійську літературу, казав, що «працювати при землі» — це велика полегша. Він ще й вірші, виявляється, пише. Про землю, а не «почуття». Смерть Ненсі розбила Тедді серце, а розбитого досконало не склеїш.

— Є в цьому щось джеймсіанське, — сприкрено сказав він. (Урсула подумала про себе).

Тедді носив свої рани всередині, його серцем тягнувся шрам на місці, яке раніше займала маленька Ненсі Шоукросс.

— Це мовби, — сказав він Урсулі, — заходиш до кімнати, життя закінчується, а ти живеш собі далі.

— Здається, розумію, так, — сказала Урсула.

*

Урсула закуняла, опустивши голову Тедді на плече. Вона досі була геть стомлена. («Ніщо так не зцілює, як сон», — казала Іззі, коли приносила їй щоранку сніданок на таці).

Нарешті Тедді зітхнув, потягнувся і сказав:

— Мабуть, вертатимуся до Лисячого закута. Що сказати? Я тебе бачив? Чи ти ще у Бріґадуні? — він поніс тарілки на кухню. — Я тут приберу, а ти поки подумай.

Коли у двері подзвонили, Урсула подумала, що це Іззі. Тепер, коли Урсула жила на Мелбері-роуд, та стала забувати ключі. «Ти ж завжди тут», — казала вона, коли Урсула виповзала з ліжка о третій ранку, щоб її впустити. Проте це була не Іззі, а Дерек. Вона так здивувалася, що аж заніміла. Вона настільки рішуче лишила його в минулому, що їй здавалося, ніби він перестав існувати. Він належав не Голланд-парку, а якомусь темному місцю в її уяві.

Він заламав їй руку за спину й повів коридором у вітальню. Зиркнув на кавовий столик, тяжку різьблену конструкцію в орієнтальному стилі. Побачивши порожні келихи від шампанського на столі й велику оніксову попільничку з недопалками, прошипів:

— Хто був з тобою?

Він аж пашів люттю.

— З ким ти злягалася?

— Злягалася? — слово Урсулу здивувало, таке біблійне.

Тедді зайшов до кімнати, недбало закинувши на плече кухонний рушничок.

— Це що таке? Заберіть від неї руки.

— То це він? — спитав Дерек в Урсули. — Це з ним ти, хвойда, гуляєш у Лондоні?

І, не чекаючи на відповідь, вгатив її голову об кавовий столик, так що вона сповзла на підлогу. Голова боліла шалено, і то дедалі сильніше, мовби її затисли у лещатах і тепер закручують гайки. Дерек заніс важку оніксову попільничку, як чашу, не зважаючи, що на килим сипнули недопалки. Урсула зрозуміла, що з її мозком щось не так: вона мала би злякатися і стиснутися від жаху, а натомість просто думає, що це точнісінько як інцидент із яйцем, і взагалі, життя якесь недолуге.

Тедді щось заволав, і Дерек пожбурив попільничку в нього, замість розтрощити Урсулі череп. Урсула не побачила, чи влучила попільничка в Тедді, бо Дерек схопив її за волосся, підняв їй голову і вгатив потилицею об кавовий столик. Перед очима спалахнула блискавка, але біль почав стихати.

Вона зіслизнула на килим, нездатна поворухнутися. Перед очима каламутилося стільки крові, що вона майже нічого не бачила. Коли її голова вдруге зустрілася зі столом, вона відчула, як щось у ній відступає — можливо, потяг до життя. Незграбне вовтузіння й борсання на килимі підказувало, що Дерек і Тедді б’ються. Бодай Тедді на ногах, а не лежить непритомний, але вона взагалі не хотіла, щоб він бився — хай тікає, не наражається на небезпеку. Вона не боялася смерті, справді не боялася, аби тільки Тедді був у безпеці. Вона спробувала щось сказати, але тільки проклекотала горлом, їй було холодно й дуже важко. Вона згадала, що у лікарні, після Белгравії, почувалася так само. Тоді при ній був Г’ю, який простягнув їй руку і втримав при цьому житті.

По радіо досі грав Амброз, Сем Браун завів «Сонце вдягло капелюха». Кращої пісні, щоб під неї полишити життя, і не придумаєш. Це несподівано.

До неї линув чорний кажан. Вона не хотіла йти. Тьма наступала на неї. Легка смерть. Так холодно. Сьогодні сніжитиме, хоча ще й не зима. Власне, вже сніжило — холодні сніжинки танули на шкірі, як мило. Урсула простягнула руку до Тедді, але цього разу ніщо її не стримало, і вона провалилася в темну ніч.

11 лютого 1926 року

А й, ти чого? — заволав Гові, потираючи щоку: Урсула вгатила його кулаком, де й поділися манери леді.

— Як на дівчисько, у тебе збіса переконливий крос справа, — сказав Гові майже із захватом. Він знову спробував її вхопити, але вона ухилилася вправно, як кішка. І зауважила глибоко у кизильникових хащах м’ячик Тедді. Вправно копнувши Гові в кісточку, вона виграла собі достатньо часу, щоб порятувати м’ячик із впертих обійм куща.

— Я тебе просто поцілувати хотів, — сказав Гові з абсурдною образою, — я ж тебе не ґвалтую.

Брутальне слово повисло у морозному повітрі. Урсула могла, та, власне, і мусила б зашарітися, але відчула, що, якоюсь мірою, над ним владна. Вона відчувала, що саме це такі хлопці, як Гові, роблять із такими дівчатами,