Кейт Аткінсон - Життя за життям, Кейт Аткінсон

Це була безрадісна крамниця в ряду інших безрадісних крамниць — перукарні, рибної крамнички, бакалії і пошти. У неї не було ані сил, ані бажання, ані, як на те пішло, грошей, щоб зібратися і поїхати у гарний лондонський універмаг (та й що про це сказав би Дерек?). Коли Урсула працювала в Лондоні, ще до шлюбу, то чимало часу проводила у «Селфріджис» і «Пітер Робінсонс». Тепер вони видавалися далекі, як заморські землі.

Вміст вітрини захищала від сонця жовто-оранжева ширма із цупкого целофану, що нагадувала етикетку пляшечок лимонаду, і тому все у вікні виглядало цілковито неапетитним.

*

Капелюшок був такий собі, але нема на те ради. Вона мимоволі придивилася до свого відображення в магазинному дзеркалі, що тяглося від підлоги до стелі. У трипанельному дзеркалі вона виглядала втричі гірше, ніж у дзеркалі в них у ванній (єдине в домі, якого не могла уникнути). Вона раптом зрозуміла, що вже себе не впізнає. Вона збилася з дороги, прочинила не ті двері й не могла знайти шляху назад.

Вона жахливо саму себе налякала, коли видала зойк відчаю. Власниця крамниці вискочила з-за прилавка, затьохкала над нею:

— Ну ж бо, люба, не треба так засмучуватися. Така пора місяця?

Вона всадила Урсулу й налила їй чаю з печивом. В Урсули навіть слів не знайшлося віддячити за простий акт доброти.

*

До школи треба було проїхати одну зупинку потягом, а тоді трохи пройти тихою стежкою. Урсула влилася до потоку батьків, що плинув крізь ворота Блеквуду. Опинитися у натовпі було захопливо і трошки лячно. Ледве півроку як заміжня, а вже забула, як це — бути у натовпі.

Урсула доти не бувала у Блеквуді. Її здивувала банальна руда цегла й живопліт, геть не як у прадавній школі, до якої ходили чоловіки з роду Тоддів. Тедді та Джиммі пішли по Морісових стопах до школи, яку свого часу закінчив Г’ю — вона була ошатна, зі світло-сірого каменю, гарна, як оксфордський коледж (утім, за словами Тедді, «всередині ховається варварство»). А особливо гарні у школі були сади — навіть Сильвія схвалила розмаїття квітів на клумбах.

— Доволі романтичні насадження, — сказала вона.

У Дерековій школі такої романтики не було передбачено, наголос зробили на стадіон. Блеквудські хлопці не були схильні до науки, бодай за словами Дерека, і тільки те й робили, що грали в регбі та крикет. У здоровому тілі здоровий дух. А у Дерека здоровий дух?

Уже пізно розпитувати його про сестру і батька, — вирішила Урсула, — це спровокує вибух Кракатау. Та й нащо таке взагалі вигадувати? Доктор Келлет їй усе пояснив би.

На одному кінці стадіону розставили складані столи з наїдками для батьків і вчителів. Чай, бутерброди, тонесенькі скибочки фруктового пирога. Урсула завмерла біля чаю і стала виглядати Дерека. Він сказав, що не зможе з нею базікати, бо має «помагати» — і справді, коли вона його нарешті побачила, він старанно ніс до дальнього кінця стадіона цілий оберемок великих обручів, призначення яких було Урсулі незрозуміле.

Усе товариство, що зібралося навколо столу, було знайоме між собою, особливо дружини вчителів. Урсула запідозрила, що у Блеквуді проводять значно більше подій, ніж Дерек розповідав.

До столу з чаєм підійшло кілька старших учителів, що у мантіях нагадували кажанів, і вона розчула ім’я «Оліфант». Урсула тихцем підступила ближче, намагаючись не привертати уваги, і вдала, що її дуже цікавить крабова намазка на бутерброді на її тарілці.

— У юного Оліфанта знову клопоти.

— Справді?

— Виявляється, він хлопця вдарив.

— А що тут не так? Я їх весь час б’ю.

— Виявляється, він його сильно вдарив. Батьки погрожують піти в поліцію.

— Він не дає собі ради з класом. Звичайно, вчитель він препоганий.

Навантаживши тарілки пирогом, чоловіки побрели геть, а Урсула потяглася за ними.

— Ще й у боргах, як шовках.

— Може, на книжці заробить?

Вони обоє від душі розсміялися, як над смішним жартом.

— Жінка, мабуть, прийшла.

— Та невже? Тоді начуваймося, вона, кажуть, неврівноважена.

Це теж, виявляється, такий жарт. Урсула аж підскочила, коли постріл сигнального пістоля сповістив про початок перегонів із перешкодами. Вона облишила вчителів. Їй розхотілося підслуховувати.

Вона побачила, що Дерек чвалає до неї — замість обручів у нього був оберемок дротиків. Він гукнув кількох хлопчаків, щоб йому помогли, й вони покірно підійшли. Коли вони проминули Урсулу, один із них пирхнув собі під ніс: «Так, містере Елефант, вже йдемо, містере Елефант». Дерек із брязком кинув дротики на траву і наказав:

— Несіть на край поля, давайте, ворушіться.

Він підійшов до Урсули, легко поцілував її у щоку і сказав:

— Привіт, люба.

Вона розсміялася, не стрималася. Це було найприємніше, що він сказав їй за останні тижні, та й то адресував не їй, а двом учительським дружинам, які маячили неподалік.

— Що смішного? — сказав він, надто уважно вдивляючись у її обличчя.

Вона бачила, що щось назріває, але тільки потрусила головою. Вона боялася, що закричить, відчувала, що у ній також клекоче готовий вибухнути вулкан. Мабуть, вона справді істеричка. Неврівноважена.

— Я маю подивитися, як стрибають старшокласники, — насупився Дерек. — Скоро зустрінемося.

Коли він набурмосився і пішов, вона знову розсміялася.

— Місіс Оліфант? Ви ж місіс Оліфант?

Двоє вчительських дружин кинулися на неї, як левиці на підранка.

*

Додому вона теж добиралася сама: Дерек мав простежити за вечірніми класами, повечеряє у школі. Вона склепала собі таку-сяку вечерю (смажений оселедець і холодна картопля), і їй раптом захотілося пляшку доброго червоного вина. Власне, навіть не одну пляшку, а пляшку за пляшкою, доки не уп’ється до смерті. Вона скинула кістки оселедця у смітник. «Без муки вмерти б у годину пізню». Усе краще, ніж це сміховинне життя.

Над Дереком усі насміхалися — і учні, і вчителі. «Містер Елефант». Вона легко могла уявити, як жваві третьокласники доводять його до шалу. А як же його книжка?

Урсулу ніколи особливо не цікавив Дереків «кабінет». Її, як на те пішло, і Тюдори з Плантагенетами ніколи особливо не цікавили. Їй було суворо велено не чіпати його паперів і книжок, коли витиратиме пил і прибиратиме у їдальні (як вона досі подумки називала цю кімнату), та їй і байдуже — вона лише краєм ока відзначала, що рукопис просувається.

Останнім часом Дерек працював гарячково, на столі височіли гори клаптів і аркушів паперу. Це були переважно розрізнені думки