Ендрю Мейн - Хованки з хижаком, Ендрю Мейн

— Добре. Зараз я це зніму.

Толбот знімає бандаж, що тримав мою щелепу, і відкладає його вбік.

— Гаразд, поволі відкрийте рота. Зупиніться, якщо заболить.

Я потроху розціплюю зуби й раптом відчуваю в роті гострий предмет. Я зупиняюся.

Толбот вимірює відстань між моїми зубами маленькою лінійкою.

— Не найбільш науковий інструмент, та мій тато був ветеринаром, і йому її вистачало. Гарна новина — ви можете перейти від харчування крізь соломинку до всього, що може поміститися в ложці. Я пришлю вам супу. Домовились?

— Так, мем, — відповідаю я скрипучим голосом.

— Слід нагодувати ваш організм чимось рідким. А тим часом у нас особливий гість.

Я дивлюся на двері в надії побачити там Джилліан. Натомість заходить офіцер Ґантер.

Якусь мить мене всього тіпає. Не знаю, чи це надмірна реакція, чи просто м’язова пам’ять. Так чи так, мені скручує живіт і починає морозити.

— Тео, погляньте, хто завітав. Чоловік, який урятував вам життя.

Толбот обдаровує мене теплою усмішкою і стискає моє плече.

— Упевнена, ви дуже раді його бачити.

Я дивлюся на Ґантера й киваю.

— Ви навіть не уявляєте.

— Залишу вас удвох, вам є про що поговорити.

Вона встає і підходить до Ґантера.

— Дуже мило з вашого боку провідати його.

— Так, мем, — зніяковіло відповідає він.

Якщо чесно, я радий, що Ґантер не зловтішається своєю брехнею. Я б вирішив, що він соціопат. Натомість він лише ніяково приймає похвалу, намагаючись не дивитись на моє вкрите синцями обличчя.

Ґантер зачиняє за лікаркою двері й сідає в кутку. Втуплює очі в підлогу, обм’якнувши. Він не хоче дивитись на мене, не хоче бачити, що зробив із моїм обличчям.

— Тебе не мало бути в тому фургоні, — каже Ґантер після незручної мовчанки.

Цієї миті він бореться з усвідомленням того, що накоїв, вагаючись, чи правильно вчинив, не заарештувавши мене.

— Вони не збираються шукати вбивцю Челсі, — відповідаю я.

— Звідки ти знаєш?

— Так сталося з моєю подругою Джуніпер. Вони чинитимуть так само, знову й знову.

Заспокоївшись, що ми не говоримо про те, що він зі мною накоїв, Ґантер нарешті дивиться мені в очі.

— Ти нічого не знаєш про нас із Челсі.

— Гадаю, ти дуже за неї переймався.

Я мовчу, що він ще й дуже присоромлений тим, якою вона стала.

— Я був їй мов брат. Батьки мало нею опікувалися, тож доводилось мені, — він на мить замовкає. — Коли вона подорослішала...

Маленьке містечко. Кількість жінок украй обмежена. Саме тому шлюби між двоюрідними братами й сестрами вважаються нормою в багатьох частинах світу — крім того, в антагоністичних суспільствах так простіше зберігати за собою майно.

— Коли я побачив, як ти виходиш ззаду фургона... якого хріна, га? А потім ти розтулив пельку й не затикався. Якого дідька ти там робив?

— Шукав бактерії та зразки волосся.

— Усім цим науковим лайном займаються в лабораторії штату.

— Але не так, як можу я. Їхні інструменти років на двадцять відстають від тих, до яких я маю доступ.

— О, серйозно? А як ті твої інструменти допоможуть тобі в суді?

— Мені зараз начхати на суди. Я хочу знайти вбивцю.

— Ти серйозно?

— Достатньо серйозно, щоб почати ляпати язиком, аби ти надер мені дупу. Інакше б мене випхали зі штату, не давши можливості завершити почате.

Ґантер хитає головою.

— Я знав, що ти навмисно намагаєшся вибісити мене.

— І ось я тут, а не у в’язниці.

— Все ще можеш там опинитися.

Я вказую на своє понівечене обличчя.

— Ти міг сказати, що я опирався арешту, і вийти сухим із води. Та не тепер. Ти став моєю перепусткою на вихід із в’язниці.

— Можливо. А можливо, і ні.

Він встає.

— Я дещо приніс. Твій рюкзак у шафі.

— Зараз ти скажеш, що я маю забратися з міста?

— Мені начхати, що ти робитимеш. Головне — тримайся від мене подалі. З тобою явно щось негаразд.

Це, трясця, точно.

Коли він іде, я збираюся з силами, аби встати з ліжка. Снаги вистачає, проте знеболювальне дещо вивело мене з рівноваги. Гадаю, слід пропустити кілька наступних прийомів пігулок і поспостерігати, як я почуватимусь.

Я дістаю з шафи рюкзак, щоб узяти ноутбук. Розкривши його, бачу всередині просто на одязі пластиковий пакет для доказів.

У ньому зразки, які я взяв із тіла Челсі.

Він лишив їх мені.

Розділ 46

Професор

Я заплющую очі й роззявляю рота достатньо, щоб у ньому помістилася виделка з вишневим пирогом. Щелепа болить так, ніби по нервових закінченнях пройшлись шліфувальною машиною, та я терплю, аби пиріг дістався свого пункту призначення, після чого швидко виймаю виделку.

Скоринка пирога потрапляє мені на язик першою, за нею — вишні, а потім все зникає під лавиною із солодких вершків. Коли я концентруюся на смаку, біль слабшає і поволі відходить на задній план.

Я розплющую очі й бачу, як слідом за Гасом до мого столика в кафе підсідає Джилліан. Вони обоє якось дивно на мене дивляться.

— Може, краще збити пиріг у блендері? — питає вона.

— Чи, може, лишити тебе з цим пирогом на самоті? — питає Гас.

— Вибачте. Перша тверда їжа за кілька днів.

Я беру ще шматочок.

— Дуже смачно, Джилліан.

— Але їсти важко.

— Лише коли відкриваю рота. Та воно того варте.

Вона поплескує мене по руці.

— Тоді обов’язково доїдай.

Я помічаю, як на якусь мить Джилліан торкається кінчиками пальців моїх суглобів, потім вислизає, пестячи проміжки між моїми пальцями. Не знаю, чи зробила вона це навмисно, але вийшло дуже чуттєво.

Джилліан довго роздивляється моє обличчя.

— Повірити не можу, що звірів, які з тобою таке зробили, досі не впіймали.

Мені вкрай незручно брехати їй та Ґасу, та не хочеться знову порпатися в тому, чому вже покладено край.

— Я впевнений, що мене просто з кимось переплутали.

— Паскудно, що ти не зміг їх роздивитися.

— Так. Паскудно.

Я помічаю, як Ґас похапцем зиркає на Джилліан, потім знову на мене.

— Отже, докторе Крей, як довго ми ще бачитимемось із вами за цим столом?

— У понеділок я маю повертатись до університету. Починаються заняття.

— Закладаюся, вас уже нетерплячка бере, — каже Джилліан.

— Так...

Я розмазую виделкою по