Куліш П. - Чорна рада, Куліш П.

Кому ж пощастило улизнути за царину, тії, як од собак, му­си­ли од запорозької голоти одбиватись. Отсе їде зна­ч­ний чо­ловік у кованому возі да й шаблю держить голу або ру­шни­цю при плечі. Слуги їдуть кінно округ воза. А за ним ни­зо­вці, охляп на міщанських конях, женуться, як шу­ляки. Хоть стріляй, хоть рубай, лізуть наче скажені. Боронить, бо­ро­ни­ть пана з сім'єю челядь, да як звалять одного-дру­го­го запо­ро­ж­ці з коня, так хто оставсь - урозтіч! А вони, ока­яннії, ко­ней зупиняють, у колесах спиці рубають, вози переверта­ють, панів із кармазину і з саєти обдирають. По полю не один віз з покаліченими кіньми валяється, не одна вдова пла­че по мужові, не один бідаха, конаючи в крові, тужить, що не поліг під Берестечком. А там скрізь порозламувані скри­ні; одежа лежить розки­дана, кривава, пороздирана; пух із перин, наче сніг, летить по вітру: усю­ди розбишаки шу­ка­ли грошей, усе пороли, розкидали. Че­ре­вань, дивлячись, аж із­дригається. Довелось би і йому та­ке лихо, якби не бла­ки­т­на стрічка в ковнірі.

Се ж одні так бідовали, а другі давали таки добру одсіч хар­цизякам. Інші догадались викидати із возів одежу: зні­ма­ли з себе жупани-лудани, блаватаси й єдамашки да ки­дали під ноги запорожцям, аби їх неситу заздрість зупини­ти. А запорожець підхопить, ткне під себе да знов навздо­гін.

- Ей, люде добрі! - кричать інші селянам, що, мов торо­п­ле­ні овечки, блукають по полю. - Рятуйте нас, а то й вам те буде!

То люде й оступлять, і оступлять кругом віз, бо вже взна­ли, що за хижеє птаство тії братчики. А як которий ув'яже­ться за возом, то й самого косою або засмаленим ко­лякою огрі­ють, що тут і зов'ється ледащо. Інші значнії лю­де, стар­ши­на й шляхта, поскидавши кармазини, повдяга­лись у се­м­ряги і між простим людом додому піхом пробирались. То­ді-то му­жи­ки до панів, кого знали, що добрий пан, поча­ли знов гор­ну­­тись і до господи його з-під Ніженя про­во­джати; а пани по­чали раховати, як би не зовсім попустити Україну ни­зов­­цям на поталу.

Дивиться Черевань, аж і Тарас Сурмач їде возом із Ніже­ня. Запорожці його, у личаковім кунтуші, не займають. На возі з ним іще півдесятка міщан.

Побачивши Сурмач Череваня:

- Ге-ге! - крикне. - Отак наші поживились!

- А що там, бгате?

- Та що! Під'їхали нас братчики так, що тілько ушима стре­пе­нули!

- Що ж вони вам, бгате?

- Та що! Зараз у бурмистра Колодія кубки, коновки срі­бні, ко­вші, що позносили з усього міста міщане, із стола по­ро­з­хва­тували. Став бурмистер їх докоряти, злодіяками, роз­­би­ша­ками взивати, дак і самого трохи не вбили: «Не взи­вай ко­за­ка злодієм! Тепер, - кажуть, - минулось: се моє, а се твоє, - усе тепер обще! Своє добро, а не чуже розібрали бра­тчики по ки­шенях!» Отакії! Ще ж це не все. Тут одні в бу­рмистра бенкетують, а там голота розповзлась по місту та давай ко­ло крамних комор поратись. Усе з комор по­роз­во­лі­кали. Ки­ну­лись міщане жалітись до гетьмана, дак той сміє­ться: «Ви ж хіба, - каже, - вражі сини, не знаєте, що ми тепер усі як рід­ні брати? Усе в нас тепер укупі!..» Та­к-то підійшли нас ома­ною січові братчики! Я оце з своїми бур­мистрами зі­бравсь та швидш додому, щоб і в Києві в нас не поха­зяйствовали ни­зові добродії.

- Бгатці! - каже Черевань. - У прокляту годину виїхали ми з дому! Коли б у мене тут не дочка та не жінка, то й я сів би з вами та й убравсь із сього пекла.

- Рятуй же їх боржій, добродію, - каже Сурмач, - бо вже я чув, що гетьман просватав твою дочку в дядька Гвинтовки за свого писаря!

- Чорта з два просватає! - гукнув тут, як із бочки, чийсь то­в­стий голос.

Гляне Черевань, аж їде Кирило Тур, за ним з десяток то­ва­риства верхи.

- Чорта з два, - каже, - просватає! Уже кому що, а Чере­ва­ні­в­на моя буде. Нехай же не дурно буде мене за неї бито киями!

- Кирило! - гукнув на нього Шраменко. - Кирило Тур, чи чу­єш?

А той йому, їдучи:

- Ні, не чую. Який я Тур? Хіба не бачиш, як тепер усе на сві­ті попереверталось! Кого недавно ще звали приятелем, те­пер величають ворогом; багатий став убогим, убогий бага­тим; жупани перевернулись на семряги, а семряги на кар­ма­зи­ни. Увесь світ перелицьовано: як же ти хочеш, щоб тілько Тур зостався Туром? Зови мене або бугаєм абощо, ті­лько не Ту­ром.

- Да годі, бога ради! - каже Петро. - Чи тепер же до вига­док? Скажи на милость божу, невже ти знов вернувсь до сво­єї думки?

- Себто про Череванівну закидаєш? - у одвіт йому Кири­ло Тур. - А чому ж не вернутись? Сомка твого вже біс ізлизав - не бійсь, не викрутиться з запорозьких лап! Дак кому ж бі­льш, як не Кирилу Турові, достанеться Череванівна? Може, ду­маєш, тобі зоставлю? Найшов дурня!

І помчавсь із своєю ватагою к Гвинтовчиному хутору.

Оставсь Петро, як остуджений. А Черевань собі стоїть, мов сон йому сниться. Тарас Сурмач давно вже од'їхав. Як ось - Василь Невольник з кіньми. Упав Петро на коня і по­ли­­нув за запорожцями; як тут йому назустріч старий Шрам.

- Куди се ти мчишся, синку?

- Тату! Знов запорожці хочуть ухопити Череванівну!

- Покинь тепер усіх Череванівен, синку! - каже понуро Шрам. - Нехай хапають кого хотя. Рушай за мною; нам тут не­­ма більш діла: заклювала ворона нашого сокола!

Нічого й казати Петрові. Поїхав за панотцем, похиливши голову, а серце, ти б сказав, надвоє розрізано!

Аж ось гукає Черевань:

- Бгатику! Постривай, дай хоч подивитись на тебе. Зупи­нився Шрам.

- Де се ти, бгате, був у сю заверюху?

- Що про те питати, чого не вернеш? - каже Шрам. - Про­щай, нам ніколи.

- Та постривай-бо! Куди ж ви оце? Ну, бгате, от я й на раді з тобою був, бодай ніхто вже не діждав так радувати! Що ж із того вийшло? Тілько боки потрутили та один роз­бишака тро­хи не вколошкав. Що ж мені ще звелиш чини­ти?

- Шкода вже тепер нашої праці, брате Михайле! - каже Шрам, - їдь собi з богом до Хмарища. Скажуть, мабуть, шви­д­ко й усi амiнь.

- А не будеш же мене бiльш узивати Барабашем? - питав Че­­ревань.

- Нi, - каже Шрам, - Барабашiв