Алексіс де Токвіль - Давній порядок і Революція, Алексіс де Токвіль

їм суспільства, а й почасти запозичують у неї ідею того майбутнього уряду, який хочуть вони створити. Картину цього останнього вони намалювали собі, придивляючись до першої.

За вченням економістів, держава покликана не тільки володарювати над нацією, а й формувати її певним чином: вона саме повинна обробляти мізки громадян за певним взірцем, виробленим нею заздалегідь; її обов'язок — наповнювати їх певними ідеями й вселяти у серця певні почуття, що їх вона вважатиме за потрібні. Власне, нема ні межі її правам, ні тому, що вона може зробити; вона не тільки підпорядковує людей перетворенням, а й зовсім переробляє їх; мабуть, варто їй тільки забажати, щоб зробити їх іншими. «Держава робить з людей все, що хоче»,— каже Бодо. Ця фраза резюмує всі їхні теорії.

Величезна соціальна влада, яка вимальовується в уяві економістів, не тільки ширша за всі ті, які були в них перед очима; вона, крім того, відрізняється від них своїм походженням та характером. Вона не походить безпосередньо від Бога й не пов'язана з традиціями; вона безособистісна, й ім'я їй уже не король, а Держава; вона не залишає спадкового багатства якоїсь родини; вона походить від сукупності, репрезентує всіх і має підпорядковувати права окремої людини спільній волі. З цією особливою формою тиранії, яку називають демократичним деспотизмом і яка зовсім невідома середньовіччю, їхня думка вже близько освоїлася. Більше не повинно бути ієрархії в суспільстві, розмежованих класів та певних титулів; народ, який складається із зовсім рівних і не однакових індивідуумів,— ця безладна маса,— визнається єдиним законним володарем, абсолютно позбавленим, однак, усіх засобів, за допомогою яких він міг би сам керувати своїм урядом або бодай тільки спостерігати за ним. Над цією масою — один її представник, вповноважений робити все,— її іменем, але не питаючи дозволу в неї. Для контролю над цим уповноваженим — громадський розум, який не має органів; для припинення його дії — революція, але не закони: юридично — він підлеглий агент, фактично — господар.

Не бачачи ще довкола себе нічого, що відповідало б цьому ідеалові, вони шукають її в глибині Азії. Я не перебільшу, твердячи, що немає жодного економіста, який би десь у своїх творах не роздавав захопливі похвали на адресу Китаю. Це становить необхідну складову їхніх книжок; а що Китай відомий іще мало, то вони розповідають про нього всілякі нісенітниці. Цей безглуздий і варварський уряд, з яким жменька європейців розпоряджається на власний розсуд, видається їм найдосконалішим взірцем, з якого могли б брати приклад всі наявні нації. Він править для них тим самим, чим була для них згодом Англія і, нарешті, Америка для всіх французів. Їх зворушує й майже захоплює видовище країни, монарх якої, наділений абсолютною владою, але вільний від передсудів, раз на рік власноручно оре землю, аби вшанувати корисні ремесла; країни, де всі посади набуваються шляхом вчених конкурсів, де релігію замінює філософія, а аристократію — вчені.

Помилково гадають, що руйнівні теорії, означувані в теперішні часи назвою соціалізму, виникли недавно: насправді вони існують з часів перших економістів. Тимчасом як ці останні спиралися на всесильний уряд, створений їхньою фантазією, для зміни форм суспільства, перші заволоділи подумки тією самою владою для повалення його основ.

Прочитайте книжку Мореллі «Кодекс природи», і ви знайдете в ній, разом з доктринами економістів про всемогутність державної влади та необмежених прав, багато з тих політичних теорій, які найбільше налякали Францію останнім часом і які вважалися в нас плодом сучасності: спільність майна, право на працю, абсолютна рівність, одноманітність у всьому, механічна регулярність у всіх діях індивідуумів, тиранія регламентацій і цілковите поглинення особистості громадян суспільством.

«Нічого в суспільстві не належатиме у власності нікому окремо»,— проголошує перша стаття цього кодексу. «Власність ненависна, і той, хто спокуситься її відновити, піддається довічному ув'язненню, як буйний схибнутий і ворог людства. Засоби до життя, розваги та праця будуть надані кожному громадянинові за громадський рахунок,— проголошує друга стаття.— Усі продукти збиратимуться в громадських складах, аби розподілятися між усіма громадянами й служити для потреб їхнього життя. Міста споруджуватимуться за єдиним планом; усі будинки для приватних осіб будуть схожі один на одного. Досягши п'ятирічного віку, всі діти відбиратимуться в родин і виховуватимуться разом і одноманітно, за кошт держави». Ця книжка немовби написана вчора; але їй сто років, вона з'явилася 1775 року, саме тоді, коли Кене заснував свою школу; настільки достовірно, що централізація і соціалізм є продуктами одного й того самого грунту; вони співвідносяться одне з одним так само, як культурний плід з диким.

З усіх людей тієї доби економісти найменше видалися б анахронізмом за наших часів; їхня пристрасть до рівності виражена так рішуче, а любов до свободи — так невиразно, що їх помилково можна було б прийняти за сучасників. Читаючи промови та літературні твори людей, які здійснили Революцію, я почуваю себе враз перенесеним у таке місце й таке суспільне середовище, які мені не знайомі; коли ж я пробігаю книжки економістів, то мені здається, що з цими людьми я жив і допіру розмовляв з ними.

Близько 1750 року нація загалом виявила б не більше вимогливості в справі політичної свободи, ніж самі економісти, позаяк, утративши її, розучилася її цінувати й забула про неї. Реформ вона бажала більше, ніж прав, і якби тоді на французькому престолі опинився монарх такого розумового зросту й з такими прагненнями, якими відзначався Фрідріх Великий, то він, безперечно, здійснив би як у суспільному, так і в урядовому ладі багато з найбільших змін, зроблених Революцією, і при цьому не тільки не позбувся б корони, а й ще дужче зміцнив би свою владу. Запевняють, що один із найуміліших міністрів, яких мав Людовік XV, а саме Машо, був близьким до цієї думки й навіть поділився нею зі своїм володарем; але такі заходи не здійснюються за чужою порадою: втілити їх може тільки той, хто був здатний сам їх замислити.

Через двадцять років було вже не так: образ політичної свободи відкрився розумові французів і з кожним днем дедалі дужче вабив їх до себе. Це помітно за багатьма ознаками. Провінції відчувають бажання знову керуватися самостійно. В людські голови проникає й заволодіває ними та думка, що весь народ взагалі має право брати участь в управлінні собою. Оживає спогад про колишні збори Генеральних Штатів. Нація, яка ненавидить свою власну історію, із задоволенням згадує тільки цю її частину. Нова течія підхоплює самих економістів і