Ігор Маркович Росоховатський - Можливість відповіді, Ігор Маркович Росоховатський

Арнольд усміхнувся в думці: “Отакої! Стану я боятися дикунів. Не вистачає мені тільки укладати союз із служителем культу…”

— Якщо ти все сказав, то дай мені поспати, — мовив він, позіхаючи.

Старий похитав головою і вийшов, щось бурмочучи. Арнольд ліг на своє тверде ложе й відразу заснув.

Прокинувся він від густого неприємного запаху. Арнольд блиснув кишеньковим ліхтариком, і волосся на голові в нього стало сторч. За метр від нього, засліплене світлом, застигло чудовисько з тулубом крокодила й головою носорога. Його розкрита паща була втикана гострими зубами, з неї висовувався зелений роздвоєний язик.

Чудовисько вийшло із заціпеніння, завило й миттю щезло. І відразу ж за стінами хатини почувся відчайдушний крик.

Арнольд схопився, взяв пістолет і вибіг із хатини. Вже світало, і в примарному молочно-бузковому світлі постаті дикунів здавалися розпливчастими, нереальними. Троє з воїнів схилилися над людиною, що лежала на землі. Побачивши Арнольда, вони низько вклонилися. Один з воїнів сказав:

— Його вкусив танч. Зарадити вже не можна нічим.

Прибіг захеканий верховний жрець. Оглянув Арнольда й, немов не вірячи власним очам, обмацав його. Потім підняв з долівки половину плода, який страшенно смердів.

— Улюблена їжа танча. Це вони підкинули. Виманили танча з болота. Певна смерть. Боги бережуть тебе. Я не помилився. Одна краплина отрути танча — і нам потрібен був би новий юхе. Він підняв руку: — Я казав — стережися.

— Гаразд, — сказав Арнольд. — Та я все ж таки хочу виспатися.

Старий вклонився і вийшов. Арнольд чув, як він щось наказував воїнам.

Вранці жрець розбудив Арнольда.

— О незрівнянний юхе! — голосно сказав він. — Настав час вирішувати справи! — І прошепотів:

— Не бійся. Я буду поруч. І дам потрібну пораду.

Невиспаний і лихий, Арнольд пішов разом з верховним жерцем.

На галявині вже зібралося все плем’я. Знатні воїни нетерпляче переступали з ноги на ногу. Побачивши Арнольда, вони закричали:

— Юхе! Юхе! Живи, юхе!..

Багато хто з них уже знав про нічну пригоду.

Арнольд пройшов на почесне місце, оточене жерцями.

Від натовпу відділилося кілька чоловік.

— Вони чекають суду, — сказав верховний жрець.

Він подав знак одному з воїнів, що уночі охороняв хатину Арнольда.

Той підійшов ближче й заговорив:

— Мудрий юхе, я щоразу ставлю пастки на звіриних стежках. Але невідомий злодій псує їх і забирає здобич. Я цілими ночами підстерігаю його, але марно. Благаю — порадь, як знайти цього негідника!

“Не мала баба клопоту, — усміхаючись, подумав Арнольд. — Космонавт у ролі царя Соломона. І то де — серед дикунів”.

Жрець тим часом шепотів:

— Не обіцяй нічого певного. Скажи, що подумаєш.

— Якщо злодій тут, ми його зараз побачимо, — сказав Арнольд.

Гомін здивування прокотився по натовпу. Верховний жрець намагався бути незворушним. Арнольд вийняв ліхтарик. Голос його звучав упевнено й грізно:

— Я вимовлятиму чарівні слова. Коли скажу головне, з цього амулета, — він показав на ліхтарик, — ударить промінь. І в злодія віднімуться руки! — І почав лічити: — Один… Два… Три…

Натовп застиг, з жахом дивлячись то на губи Арнольда, то на ліхтарик у його руці.

— Дванадцять… Тринадцять…

Хтось схлипнув, не витримуючи напруження, хтось тяжко зітхнув.

— Двадцять!

Арнольд натиснув кнопку — промінь світла ковзнув по натовпу. Тієї ж миті тишу розірвав пронизливий зойк. Це кричав один з молодших жерців. Він трусив руками, неначе щось скидав із них. Очі його вилазили з орбіт від страху.

Жрець упав до Арнольдових ніг і крикнув:

— Змилуйся!

— Гаразд, — сказав Арнольд, вимикаючи ліхтарик. — Але ти все повинен віддати господареві.

Натовп був в екстазі. Десятки рук простяглися до землянина:

— О великий юхе! Син божества!

Арнольдові стало соромно.

“Кого я обдурив? — подумав він. — Вони ж мов маленькі діти. Я ж збирався навчити їх благородства й чесності, розбудити в них сміливість, необхідну для боротьби з куаплафрами, а замість цього налякав мало не до смерті”.

Верховний жрець махнув рукою — і вдарили барабани, заглушаючи крики.

Почувся різкий свист, і тієї ж миті ліву Арнольдову руку пронизав біль. У ній застрягла маленька неоперена стріла. Він обережно витяг її. Жолобок на кістяному наконечнику був наповнений кров’ю.

“Стріла отруєна! — подумав Арнольд і здригнувся. — Треба негайно прийняти нейтралізатори, але чи допоможуть вони?.. Жрець попереджав, щоб я не йшов до лісу без охорони! Треба швидше бігти до нього, можливо, він знає якісь ліки проти цієї отрути”.

Верховний жрець оглянув стрілу, понюхав її.

— Отрута танча, — впевнено сказав він. — Я знаю, хто стріляв у тебе. Зараз ми їх зв’яжемо й кинемо у вогонь. Тебе понесуть на ношах дивитися на страту. Нехай це видовище полегшить твій біль. Для юхе нема нічого приємнішого, як бачити смерть свого ворога.

Жрець вийшов. Незабаром з’явилися воїни з ношами.

Верховний жрець став поруч з Арнольдом.

Воїни принесли до вогнища двох зв’язаних птеемман, які голосно кричали й пручалися. Арнольд повернувся до верховного жерця:

— Припини страту. Досить того, що я знаю, хто стріляв у мене.

— Мудрі кажуть: отруйне дерево треба виривати з корінням, — лиховісно усміхнувся жрець. — Чи ти хочеш дістати другу стрілу?

Іскри з багаття впали на поранену Арнольдову руку, а може, цс йому тільки здалося. Шкіра горіла, немов розпечена гарячим залізом. Хвороблива