Ігор Маркович Росоховатський - Можливість відповіді, Ігор Маркович Росоховатський

уява намалювала при-чаєну за деревом темну постать, яка пускає отруєну стрілу. Арнольд повернувся лицем до вогнища…

На світанку його розбудили крики воїнів:

— Юхе! Мбанги напали!

Арнольд вибіг з хатини. Лементували жінки, діти, чувся різноголосий рев, стогін. Трава була поплямована червоним, і Арнольд не міг зрозуміти, чи це ранкове сонце кидає такі криваві відблиски, чи траву залила людська кров.

— Там, там, там, — жрець показував у різні боки.

Арнольд навмання обрав напрямок і повів воїнів. З-за хатини вискочило кілька людей із списами. Воїни закричали:

— Смерть мбангам!

І кинулися до них. Поруч з Арнольдом лишився тільки верховний жрець.

Землянин стояв розгублений, тримаючи в руці пістолет.

— Ось їхній вождь! — вигукнув верховний жрець, показуючи на одного з птеемманів. Арнольд схопив жерця за руку й потяг за собою:

— Показуй!

— Ось він! Ось!.. — кричав той.

Арнольд вистрелив — вождь упав.

Перед очима у Арнольда попливли криваві кола. Він гнався за кимось, стріляв, а потім вихопив у когось дрючок і молотив, забувши про хвору руку, вже не розбираючи, де свої, а де чужі.

Барабани розсипали бадьорий дріб, весело висвистували зігнуті дудки, могутнім ревом сповнювали повітря довгі сурми, радісно співали жерці. Арнольд стояв на помості слави, височіючи над збудженим натовпом. Він бачив голови й плечі птеемман, помічав захоплені, радісні, улесливі погляди. Поодаль навколішках чекали своєї долі полонені мбанги.

Жерці співали:

— Ти, що перевертаєш гори! Ти, що затьмарюєш сонце! Наш юхе, до імені якого ми додаємо — славний! До імені твого, наш юхе, ми додаємо — всемогутній! Ким би ми були без тебе? Як вийшли б із темряви? Поклади руки на наші голови й дай їм хитрість того, що вислизає з пастки. Поведи нас шляхом перемог — і всі племена стануть нашими рабами.

Жінки піднімали дітей, благали:

— Доторкнися до них, наш юхе, дай їм силу. Нехай вони ростуть, наслідуючи тебе в усьому!

“Так, заради таких хвилин можна багато чим ризикнути, — думав землянин-юхе. — Я відроджу плем’я. Якщо не можна об’єднати племена мирним шляхом, треба об’єднати їх силою, щоб повести проти куаплафрів. І я це зроблю!”

Юхе всміхався, як йому здавалося, зворушено й розчулено, насправді ж його обличчя спотворила гримаса пихатого володаря.

Військо лаштувалося в похід на численне плем’я армадуків. Юхе не сумнівався у швидкій перемозі. Що, крім списів і дрючків, могли протиставити дикуни-армадуки його воїнам? Юхе показав птеемманам, як робити пращі й луки, організував загони лучників. Схиляння перед великим юхе і віра в нього зростали день у день. І сам юхе більше не дивувався, коли його вихваляли, називаючи сонцем і божеством.

“Хіба це не природно, що я для них божество? — міркував він. — Віра звеличує. Навіщо ж її відбирати?”

Юхе був самотній, тому він частенько приходив до лісового озера й, дивлячись на своє відображення, розмовляв із собою. Так він втамовував докори сумління й болісні сумніви. Один юхе міг легко переконати іншого, що діє він справедливо й благородно.

Напередодні походу він востаннє прийшов до озера. З води на нього дивився гарний чоловік з рішучим поглядом і масивним підборіддям — обличчя великого юхе.

Та раптом він помітив щось незвичне. На обличчі проступали великі плями. Може, привиділося?

Юхе спробував заспокоїтися. Походив навколо озера, намагаючись ні про що не думати, вслухався в шум лісу, дивився на хмари. Ліс шепотів: “Могутній… Могутній…”

Юхе знову підійшов до озера. Ні, плями не зникли.

Він повільно пішов назад до хатини, заклопотаний думками про наступний похід. Вірні охоронці, що чекали неподалік, ішли за ним безшумно, щоб не заважати думати великому юхе.

Біля стійбища він зустрів верховного жерця. Низько вклонившись, той сказав:

— Нехай твій шлях завжди буде всипаний перемогами!

Пильно подивившись на його лице, жрець квапливо відвів очі.

— У чім річ? — запитав юхе.

Верховний жрець подивився на нього круглими від страху очима:

— О великий юхе! Якщо тебе не вбила отрута танча, то для тебе, можливо, не страшна і скрамія. Але для нас заразитися скрамією — певна й страшна смерть.

— Якою скрамією? — спитав юхе, згадавши про плями на обличчі й намагаючись не виказати свого хвилювання.

— У тебе страшна хвороба. Від неї немає рятунку ні для людини, ні для тварини. Гниють кістки, і за два дні хворий у муках відходить у Долину Мовчання, проклинаючи годину свого народження. Тому пробач нам, великий юхе. Ти — син божества, а ми тільки комашки біля твоїх ніг. Пробач нам…

Липкий піт зросив тіло юхе: якщо підозра жреця має під собою грунт, то він захворів чимось схожим на проказу.

Вночі він не міг заснути навіть на хвилинку — ломило суглоби, набрякли ноги. На світанку він вийшов з хатини й поплентав до лісу. Воїни-вартові кидалися врозтіч, коли він наближався до них.

“Ось вона — відданість володареві, — думав юхе. — Ціна відданості… А хіба у всі часи вона була не такою?..”

Він проминув хатину верховного жерця і встиг помітити за опущеним пологом злякане обличчя й вістря списа. Пригадалося: “О коханий юхе! Я віддам за тебе життя”.

Ось і озеро. З води на нього дивилося розпухле, спотворене обличчя зі сльозавими очима. “Що зі мною скоїлося? — подумав він. — Невже це я був якимсь юхе і хотів стати володарем Птеемми? Навіщо? — Він докірливо похитав головою, і відображення в озері відповіло йому тим же. — Володар Птеемми… Жалюгідні плани… Як я міг дійти до цього?..”

Тепер перед лицем