Юрій Дмитрович Ячейкін - Зоряні мандри капітана Небрехи, Юрій Дмитрович Ячейкін

ріки і озера! Це нарешті моря і океани! Незабаром космічний пил вкриє поверхню оббілованої планети і утворить гори та долини! Нове життя пустить свої квітучі паростки!

— І можливо, дійдуть до нас тоді сонячні промені? — тремтячим голосом запитав професор.

— Можливо, — мовив я, з повагою зиркнувши на нього. Таки у професора є голова, коли дотямив аж до Сонця.

Наступного дня відбулася всепланетна вчена рада. На порядку денному було одне питання: треба обертатися, щоб врятуватися. Після грунтовної доповіді проект поставили на голосування. Чи варто казати, що він пройшов переважною більшістю голосів, хоч майже усі делеговані радники обмежились запеклими науковими дискусіями серед власного поголів’я?

Голосувало лише четверо. Підняли по дві руки, як тут заведено, я і Азимут. Віддав свій голос наш відданий друг і непідкупний патріот проекту Професор ППП. Навіть його братня голова подала свій голос “за”.

Його, бачите, спокусила реальна можливість першому проголосити вікопомний тост, що неодмінно ввійде в усі шкільні посібники та хрестоматії:

— Хай світиться Сонце, хай згине пітьма!

Розділ чотирнадцятий
СПАЛАХ ПОНАДНОВОЇ

— Оце, власне, й уся історія, — мовив каштан Небреха, вже в котрий раз занурюючи свою почорнілу люльку в гаман з тютюном. — Якби я тоді запізнився хоч на хвилину або якби мені зрадила природжена винахідливість…

І, замість продовжувати, капітан красномовним рухом сунув до рота люльку. Мовляв, якби не він, проти цивілізації двоголових не варто було ставити й холодного попелу з його люльки.

Вечоріло. Розчервоніле сонце збиралося прийняти традиційну морську ванну. Між потемнілими скелями принишкли голубі сутінки.

Ніч навальне насувалася глибокими гірськими ущелинами.

Капітан Небреха мовчав, замислено позираючи на море. Від берега до самого крайнеба бігла червона доріжка. З-за обрію піднімалося чорне на фоні велетенського червоного диска вітрило. Та чи бачив Небреха його? Гадаю, що ні.

Він подумки милувався зараз ніким не баченими світами і прислухався до ніким не чуваних голосів. Може, оце зараз десь далеко-далеко Професор ППП у колі згуртованих навколо пивної бочки друзів своєї братньої голови ділиться зворушливими спогадами про легендарного міжзоряного мандрівника.

— І що ж, воно засвітилося? — запитав я.

Небреха ніби прокинувся:

— Що засвітилося?

— Сонце нещасної і багатостраждальної планети двоголових.

— Справді! — повернувся капітан Небреха на фінішну пряму розповіді. — Безумовно, воно засвітилося, але, слід визнати, надто рано. Якби воно засвітилося вже після нашого з Азимутом повернення, все було б інакше. Тоді цей рідкісний навіть на незбагненно безмежних просторах Всесвіту випадок увійшов би в усі підручники з астрономії і нині про природу понаднових зірок ніхто б не сперечався.

А так що вийшло? Надрукували в якомусь маловідомому академічному віснику куценьку інформацію під назвою “Ще один вагомий доказ”:

“Нова Модель Орбітальних і Параболічних Спостережень серії 3М несподівано довела свою високу надійність і чудову мобільність. Вперше за всю історію інтелектуального життя планети було від початку до кінця зафіксовано яскравий спалах понаднової зірки у досі порожньому і малоцікавому кутку неба. Успіх МОПСа-3М — це ще один вагомий доказ безумовної переваги чітко налагодженого електронного спостерігача з добре охолодженим аналізатором над емоційно неврівноваженою білковою істотою”.

Зрозуміло, головним і відповідальним редактором того вісника теж був кібер, на ім’я МЕР-2>5, або Модель Ерудита Редакційного серії 2>5.

Ну, тут, ясна річ, слідом за спалахом понаднової зірки спалахнула чергова наукова дискусія. Кожен намагався висунути якусь власну запаморочливу гіпотезу, яка б пояснила, звідки беруться понаднові зірки і чому вони так швидко втрачають колір. Гіпотез на науковій ниві тоді до того вродило, що по всій Землі не вистачило, аби їх надрукувати, періодичних видань. Але слід визнати, що їх взагалі можна було не друкувати, бо всі вони були так само далекі від істини, як я оце зараз від своїх шкільних років.

А спалах понаднової зірки, коли його спостерігати мало не впритул, це, скажу я вам, феєричне видовище з неповторною кольоровою гамою і світловими ефектами ще доби первісного хаосу. Як ви знаєте, сонячний промінь — це, власне, спектр променів різного зафарбування, кожен з яких мас свою довжину. Отже, є промені коротші, а є й довші. Коли вони плинуть невпинно, це непомітно.

Але коли вони стартують одночасно, то мчать до фінішу наввипередки.

І от уявіть собі чорне зоряне небо з чорним велетенським колом. І ось коло починає ледь помітно синіти… Невдовзі над вами спалахують сині, блакитні, фіолетові, зелені, помаранчеві і жовті сонця… А небо міниться в усіх розмаїтостях неймовірних кольорових сполук.

Коли ми з Азимутом нарешті прибули на Землю, спалах світила Таоті вже давно забувся.

Отож, коли я про нього заговорив, всі почали кривитися, ніби я їх почастував кислицями:

— Та ми це давно знаємо! Нам той спалах ще сто двадцять сім років тому набрид! Що за манери у цих невихованих навігаторів — повертатися бозна через скільки століть і розповідати давно відомі речі! І коли вже заборонять оті осоружні космічні мандри?

Я тільки й спромігся довести, що час вже списати на перетопку механічного МОПСа-ЗМ разом з його приятелем МЕРом-2>5.

З того часу я не звертаю на кабінетних розумників жодної уваги. Навіть не дивлюся в їхній бік. Хай собі патякають про недоцільність космічних подорожей. Я знаю своє. Я знаю, що як спалахне понаднова зірка, треба лаштуватися в дорогу. Хто-хто, а я відаю, що зірка не спалахне без технічного втручання високорозвиненого інтелектуала.

Подумати страшно, що сталося б, якби, замість мене, на планету двоголових потрапив кабінетний теоретик, далекий від космічної практики!

Без сумніву, він безповоротно втратив би єдину голову…

Капітан Небреха й