Шота Руставелі - Витязь у тигровій шкурі, Шота Руставелі

Хи - планет небесних сяйво, всіх згубляєш і зжираєш.

Я без тебе зневажаю животіння кожну мить,

Прагну бачити тебе я, ти ж схотів без мене жить,-

Мій відхід тебе потішив, твій відхід мене гнітить,

І життя порожнє стало, і цей світ - огидна бридь».

Так Фрідон казав, і сльози падали, мов сніг в хурделі,-

Він затих, і всі затихли, все ущухло в цій оселі;

Зори людські чарували левні тужні, невеселі,

На очей озера чорні впали вій агатні стелі.

Увійшли вони до міста, до хоромин осяйних,

До палати справ державних, рад великих і значних.

Служники, чудово вбрані, стали вряд обабіч них,

Милувались Автанділом, шепіт захвату не втих.

Увійшли. Тлумився почет коло трону, на підножжі,

Сто людей сиділо рядом, всі державці та вельможі.

Левні сіли поруч - годі змалювать їх риси гожі!

Грали перли та кристали, на рубіни стали схожі.

Почалася учта. Ліпші трунки винесли для свята,

Частували Автанділа, наче сват частує свата:

Гнув столи чудовий посуд, страв оздоба пребагата.

Душе! Ти, узрівши левня, сяєш, полум'ям пойнята!

На світанку вщухла учта. Розійшлася челядь ласа.

До купелі Автанділа завели. В убір з атласа Одягли -

сто тисяч драхмів коштувала та прикраса,

Стан вгорнули у завої ще коштовнішого паса.

Кілька день пробув тут витязь, хоч не зносив супокою,-

Він з господарем на лови їздив, тішився стрільбою;

Віддаля і зблизька в звіра улучаючи стрілою,

Між Фрідонових мисливців рівні не було герою.

Витязь рік Фрідону: «Слухай! Длятись я не маю права,-

Хоч розлука із тобою - смерть мені, журба кривава,

Та вогонь ще інший мучить, що забуть його - неслава…

Поспішаю,- жде на мене дальня путь, важлива справа.

Хто з тобою розстається, плаче гірко від біди.

Та куди шляхи лягають,- мушу їхати туди;

Подорожній поспішає, не забарює ходи.

Десь край моря стрів ти сонце,- в ту місцину поведи!»

Відказав Фрідон: «Перечить щось тобі - мені не слід:

Інший спис у тебе влучив, з інших болів ти поблід.

Йди, хай бог тебе боронить, хай зазнає ворог бід!

Та скажи мені - чи зможу пережити твій відхід?

Ще промовлю: не подоба, щоб ішов ти сам в походи;

Дам тобі бійців сміливих для помоги і догоди,

Дам тобі виборну зброю, скакуна, що повен вроди,-

А без них троянда зблідне, не здолавши перешкоди».

Чотирьох рабів він вибрав - не вжахнуть їх вороги.

Дав йому риштунок добрий, неприступний для клюги,

Кусень золота червоний, зливок повної ваги.

Дав ще й огиря прудкого, дивовижної снаги.

Міцноногий мул придався - постіль виклали на мула.

Сам Фрідон поїхав з ними, і душа вродливця чула

Від наближення розлуки лютий біль в собі відчула;

Він стогнав: «Будь з нами сонце - нас зима б не огорнула!»

Вість, що витязь виїжджає, пролунала в місті всім,

Продавці плодів і шовку і містяни двір та дім

Всі покинули - їх лемент гуркотів, неначе грім;

Голосили: «Сонце никне! Плачмо всі, до нього йдім!»

До морського узбережжя левні вийшли із узлісь,

Де Фрідон зустрівся з сонцем, що небес лишило вись;

Із озер, сльозами повних, пруди крові полились,-

Розповів Фрідон, як бачив світлу бранку тут колись:

«Два раби сюди на берег привезли її в човні,

Білозубу, світлочолу - слуги чорні та страшні;

Я хотів її звільнити і погнався на коні,

Та втекли - замрів їх човен, наче птах, удалині».

Обійнялися обидва, заридали з тяготи;

Цілувались, їхні душі знов почав огонь пекти.

Розлучились побратими, друзі вірні, мов брати,-

Залишивсь Фрідон, поїхав витязь, прагнучи мети.

ВІД'ЇЗД АВТАНДІЛА З ФРІДОНОВОГО ЦАРСТВА НА РОЗШУКИ НЕСТАН-ДАРЕДЖАН

Місяць вповні - витязь їде. Де блукань його межа?

Образ Тінатін уявний серце левня розважа. Каже він:

«Тебе я кинув. О недолі клята лжа!

В тебе - лік, що зцілить рану, слід отруйного ножа.

Чом, розлуко, трьох.героїв розлучивши, не даси їм утіх?

Камінне серце! - наче скеля, ти єси,

Бо тебе не можуть вразить навіть вбивчі три списи.

Ради тебе, діво, зрікся світу світлої краси!»

З чотирма рабами їде Автанділ над морем там,

Скрізь розшукуючи ревно Таріелові бальзам,-

І вночі і вдень він ронить сльози з кров'ю пополам;

Не цінніший за солому світ здававсь його думкам.

Всіх на березі морському він питав, чи тії люди

Сонця десь не зустрічали; так сто день блукав усюди.

Якось з пагорба побачив: стали валкою верблюди,

Караванники в задумі хилять голову на груди.

Караван стояв над морем, де шляхи - в усі кінці;

Чи стояти, чи рушати - завагались мандрівці.

На вітання левня чемно відказали люди ці:

Почали тоді розмову. Він спитав: «Хто ви,