Джефрі Тріз - Слідами змови

що його супутникові доведеться кинути лови. Та він перекинувся й покотився в туманну безодню Пекла. Він зник з очей за одну мить, але мені здалося, що минула вічність, поки вщухло торохтіння дрібних камінців, які котилися слідом за ним.

Зібравши решту сил, я перейшов непевними кроками через сідловину й почав дертися на останню вершину. Примусивши себе озирнутися, я побачив, що другий мій переслідувач, досягнувши того місця, де ми боролися, присів над прірвою і вдивляється у хмари, що пливли внизу.

Я подерся далі, однак він уже за мною не гнався.

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ
В ОБЛОЗІ

Коли я причвалав до дверей нашої ферми, собака зустрів мене лютим гавкотом: адже в білому, обляпаному грязюкою привиді неможливо було впізнати члена сім'ї.

— Свої, Снепе! — хотів я крикнути, але не зміг.

Двері відчинилися, і на поріг вийшла Кіт із свічкою. Я насилу ступив крок уперед. Кіт злякано скрикнула, і я подумав, що вона не впізнає мене. Ні, це був крик жаху — я скидався на гостя з того світу. Вона підхопила мене попід руки і повела в хату.

— Це Пітер! — почув я її голос.

— Дяка богові! — вигукнула мати.

— Його били! — скрикнула Кіт, і вперше за життя я побачив, що вона плаче.

— Ні, — хрипко сказав я, падаючи на ослін. — Я… я довго йшов… і плив… а ще перед тим був упав. Оце й усе.

Раптом я зрозумів, як безглуздо це звучить, і зайшовся істеричним сміхом.

Я отямився в теплій сухій постелі. Вони стояли біля мене навколішки і пхали в рот їжу.

— Йому треба добре виспатися, і все буде гаразд, — бадьоро мовила мати.

Вона звикла до того, що чоловіки часто, особливо взимку, вертаються додому напівживі, і перелякати її було нелегко.

Але я не міг заснути, не одержавши відповіді на деякі запитання.

Вони розповіли мені, що всі сусіди озброїлися і пішли обшукувати Бленкетру та навколишні горби, поклавши знайти мене живого чи мертвого. Як тільки Кіт принесла тривожну звістку, батько зібрав людей, і вони подалися до вежі. Там нікого не було, отож вони виламали двері й обшукали будівлю від даху до льоху, але нічогісінько не знайшли.

— Ні, — сказала Кіт, ззирнувшись зі мною очима й зрозумівши німе питання, — не знайшли навіть…

Вона не доказала, проте я збагнув, що вона теж мала на увазі бідолашного Тома Бойда. Напевно, змовники, налякані появою другого вивідача, котрий з'явився відразу за першим, квапливо залишили свою штаб-квартиру, прихопивши з собою все, що могло стати проти них доказом.

— Все буде гаразд, не хвилюйся, — сказала мати, поправляючи подушку. — Скоро повернуться батько з братом, і хай тільки ті негідники спробують тебе ще раз зачепити, вони завдадуть їм такого чосу, щоб ті десятому заказали.

Я кволо осміхнувся. От було б добре вернутися назад у дитинство, в той маленький затишний світ, де батько й старший брат оборонять від кого завгодно.

Але я не міг вернутися назад. Останні місяці зробили мене мужчиною — може, трохи передчасно, — і тепер, як кожний мужчина, я повинен був покладатися на себе.

— Батько не може врятувати життя королеві в Лондоні, — заявив я. — Тепер, коли Том Бойд… коли він не повернувся, я маю довершити його справу.

— І я, — прошепотіла Кіт.

Тоді я розповів їм усе, що почув у вежі: що змовники замислили вбити королеву, зчинити бунт на Півночі й покликати собі на поміч іспанський флот. Я не мав права мовчати про таємницю. Для однієї людини це був надто важкий тягар. Що коли я захворію зранку і зляжу в гарячці на кілька день? Тепер же, якщо я не зможу, то звістку в Лондон пошле Кіт.

— Зранку, — сказав я хрипко, — ми найперше знайдемо надійну людину — напевно, суддю — і попросимо вирядити гінця до Лондона. Це треба зробити неодмінно. Чуєте?

— Авжеж, — відповіла Кіт.

— А тепер спи, — рішуче наказала мати, забираючи в мене з рук порожню миску і закутуючи ковдрою плечі.

— На добраніч, Піте, — промовила Кіт і погасила свічку.

Вони вийшли на кухню, тихенько причинивши за собою двері. Так скінчився для мене цей важкий день.

Коли я розплющив зранку очі, наді мною схилилася Кіт.

— Я думала, ти вже ніколи не прокинешся. Хочеш їсти?

— Авжеж, хочу!

— Мати умовляє мене надягнути вбрання твоєї сестри, — сказала вона усміхаючись. — Але я поклала залишитися хлопцем, аж поки ми доконаємо своєї справи. Він прокинувся! — крикнула Кіт, виходячи з кімнати.

Коли я почав снідати, навколо мене зібралася вся сім'я, всі, крім брата: він пішов на ферму, бо треба ж було комусь робити діло. Батько надягнув святкове вбрання і сидів на ослоні, склавши на колінах великі руки. Він сказав:

— Ну, юначе, заварив кашу, то не жалуй масла. Як тільки одягнешся, ми поїдемо просто в Кезік, до містера Армтуейта, і все йому розкажемо. Він суддя і знає, що треба робити.

Я подивився на батька й подумав, що командувати в цій справі належить не йому. Хіба не я таємний агент її величності? Але, подивившись ще раз, вирішив, що заводити суперечку з батьком безглуздо. Хай би я зробив неймовірну кар'єру — навіть став бароном Браунрігом з Лонсдейла і першим державним секретарем, — для батька я буду завжди просто син.

До того ж його пропозиція збігалася з моїми власними планами. Суддя Армтуейт, що мешкав у своєму великому будинку в Кезіку, був саме та людина, яку нам треба. Він один мав змогу одразу ж прикликати на поміч всесильний закон. В першу чергу слід листовно попередити сера Роберта, щоб він устиг заарештувати Сомерса і вжити застережних заходів на час вистави. Я тільки не хотів,