Віктор Тимчук - Нащадки «Білого Хреста»

Спочатку їхав на другій швидкості, поки остаточно не поборов сонливість. Тоді увімкнув третю, й колеса залопотіли по змитому асфальті, наче гуси крильми, коли схарапуджено біжать по воді.

Я вийшов з «уазика» біля ґанку Будинку колгоспника. У фойє нікого, крім адміністраторки за бар'єром. Інша, не з копицею пістрявого волосся і меткими очима. Ця молода і гладенько зачесана. Обличчя у неї несвіже — далася взнаки недоспана ніч. На правій руці широка золота обручка.

— Місць нема, — байдуже, звично повідомила.

— Мені не треба. — Я показав їй посвідчення. Вона подивилась у нього й звела на мене запитливі карі очі. — Виписався Белішвілі Арчіл Саакович?

Спершу вона поставила на перегородку табличку з написом «Адміністратор Крохта Тетяна Миколаївна», а вже потім переглянула паспорти.

— Живе.

Гірка іронія: його вважали живим.

— О котрій годині ви заступили на зміну?

— З десяти вечора.

— Скажіть, йому дзвонили по телефону чи хтось приходив, цікавився ним?

— Ні.

— А жінки?

Вона стисла губи.

— Ні, — повторила.

— Залицявся до вас?

— Пробував.

У готелях і ресторанах нема відбою жінкам од чоловіків, які раптом стають парубками.

— А як його товариш?

— Загалом поводяться пристойно: не пиячать, не хуліганять і не водять до себе… Ви поговоріть із черговою поверху. Вона краще знає.

— Хто зараз чергує?

— Палига Настя Вакулівна.

— А вдень хто чергував?

— Теж вона. Захворіла її змінниця, тому змушена цілу добу працювати.

Я вже намірився йти, коли згадав:

— Белішвілі чи Івардава не отримували листів, телеграм?

Адміністраторка на мить замислилась.

— Позавчора я віддала телеграму Івардаві.

— Що у ній писалося?

— Про гроші, просили терміново привезти гроші. Коротенька телеграма.

Дивно, Івардава про неї жодного слова. Одначе ми й не цікавилися їхньою поштою. Я піднявся на другий поверх. За двотумбовим столом сиділа Настя Вакулівна, симпатична жінка, одягнута в бежевий халат і кокетливо пов'язана барвистою косинкою. На ній не позначилось добове чергування: обличчя без втоми, губи підфарбовані, карі очі бадьоро поблискували, у довгих випещених пальцях мигтіли в'язальні шпиці, висотуючи зелену нитку з шухляди. Палига, зиркнувши на мене, звела брови докупи, напевне, пригадувала, де бачила (а я відзначив — погана в неї пам'ять), а потім приязно всміхнулась. Я сів на стілець поруч зі столом.

— Ви знову до нас, — трохи здивовано проказала приємним грудним голосом.

— До вас, Насте Вакулівно. Що це ви в'яжете?

— Кашне. Я все сама в'яжу.

— Торговці мандаринами у себе?

— Тільки один. Другого десь нема, загуляв.

— І часто не ночує?

— Оце при мені вперше, — говорила, не перестаючи вправно перебирати шпицями.

Я спитав її те ж, що й адміністраторку, і отримав подібні відповіді. Лише про телеграму вона нічого не знала. Правильно, бо не бачила її і не передавала. Стривай! Адже вбивця точно знав про десятки тисяч. Від кого? А мабуть, від Белішвілі. Комусь бовкнув хвалячись. Ймовірно, зважаючи на його широку натуру. Я глянув на годинник — 6.50. Доведеться розбудити Івардаву.

Постукав до його кімнати. Ні звуку. Ще раз і дужче… Почулося кректання, чалапання по підлозі, невдоволене бурмотіння. Відчинилися двері. Івардава босий, у трусах і майці, скуйовджене волосся спадало на припухлі, ледь продерті очі. Біла пір'їна у смоляному чубові здавалася пасмом передчасної сивини.

— Чого треба? — непривітно запитав, дивлячись невидющими очима.

— Я з міліції.

Він одгорнув з лоба волосся й витрішкувато глянув на мене.

— Вах, дорогий, вибачай, не впізнав, — відійшов, впускаючи до середини.

Відразу кинувся у вічі стіл, на якому склянка і дві пляшки з-під вина, залишки закуски, два застелені ліжка й одне із зібганими ковдрою і простирадлом, купа одягу на стільці. В кімнаті стояв важкий дух перегару. Івардава, прочумавшись, почувався ніяково. Поспіхом натягав на себе штани, не потрапляючи ногою в холошу. Я підійшов до вікна й відчинив кватирку.

— Вчора трохи… На душі таке… таке… Арчіла й досі нема… — виправдовувався торговець, тупцюючи на одній нозі. — Може, є звістка про нього?

Нарешті він убрався, розстелив ковдру й сів на ліжко, провинно поглядав на мене.

— Що скажеш, генацвале? — з надією запитав.

— Коли і від кого ви отримали телеграму?

— Позавчора від дядька Лавросія. Просив привезти гроші. Дуже просив, кацо. І для чого вони йому? — знизав плечима. — Ми взагалі збиралися через тиждень летіти додому.

— А як би ви тоді брали гроші в ощадкасі?

— Пішли б і взяли.

— Удвох?

— Еге.

А Белішвілі був сам. Пожалів напарника, у якого боліла голова. А часом Івардава не навмисне?.. Я гостро подивився на нього, і торговець потупився, заворушив пальцями ніг.

— Ви давно займаєтесь цим промислом?

— Років десять: закінчили школу й почали. Де ми тільки не продавали…

— І весь час з Белішвілі?

— З Арчілом. Він мій двоюрідний брат.

— А телеграми не залишив Белішвілі?

— Вона десь… — Він звівся, оглянув стіл, потім підвіконня, навіть зазирнув під ліжко і розгублено розвів руками — Нема…

Я теж встав. Мене надто зацікавила телеграма. А в кімнаті ніде ні клаптя паперу.

— Куди ж ви її поклали? — підозріло запитав.

— Чи на столі лежала, чи на підвіконні, — невпевнено відповів. — Вже не пам'ятаю, кацо.

Я обдивився кімнату, заглянув за радіатор опалення — нема. На ньому висів шматочок зеленої вовняної нитки, і я взяв