Віктор Тимчук - Нащадки «Білого Хреста»

виявився несподіваним. За вікном сіріло. За звичкою глянув на годинник — 4.27. Час злодійський, коли солодко спиться.

— Товаришу капітан, товаришу… — гукав мене черговий.

Я прочинив двері.

— Збирайтеся, — пошепки мовив, оберігаючи сон колег. — За вами зараз приїде слідчий Махов.

— А що сталося? Де?

Міліціонер знизав плечима. Я ковтнув з пляшки кефіру і збіг сходами у фойє, вийшов на ґанок. Мене огорнула вранішня прохолода. Одягнув піджак. Долинув шум машини. На Дачній з'явився синій «Москвич». Наче Махова. Еге, він: Гліб побачив мене і поблимав фарами. Значить, щось серйозне, коли підняли слідчого прокуратури І мене. Виходило, подія мала стосунок до нашої справи. Невже знову когось порішили Тягун і Баглай?

Гліб відчинив дверцята, і я шаснув у салон. Привітався.

— На Чехова у скверику знайшли труп, — сказав, випереджаючи моє запитання.

— Чий?

— Невідомо, — невпевнено відповів. — Зараз взнаємо.

— Боюсь, коли б… — почав я.

— І я боюсь, Арсене, — перебив мене, зізнаючись, Гліб. — Наші підозрювані або замовкають навіки, або зникають.

Отже, Махов теж подумав про Зубовського і Роптанова.

«Москвич» порівнявся з недобудованим домом, звідкіля кинули мені на голову піддон з цеглою. Вона й досі лежала купою на настилі, і в проломі дощаного козирка висіло, застрягши, залізне корито. Будова видалась мені похмурою і ворожою. Гліб зиркнув на неї, потім промовисто на мене. Я відвернувся.

— Не забувай, — буркнув.

Я згадував двічі на день, йдучи і вертаючись зі служби, — вона нагадувала мені про засідку.

Місто ще не прокинулось. Лише зустрічались поодинокі перехожі й поливальні машини. Світлофори мигали жовтим оком, і ми скоро дісталися на вулицю Чехова, що пролягала неподалік центру міста. Он і сквер. На дорозі стояли наш «уазик», біла «Волга» і «уазик» оперативної групи.

За низьким зеленим живоплотом гурт людей. Серед них прокурор Косаківський, начальник відділу підполковник Ольховий, Скорич, Кузьменко з вівчаркою, експерти, жінка в чорному робочому халаті з мітлою, якийсь чоловік з вудками і підсаком, дві молодиці з кудлатими білими песиками на ремінцях. Яскраво, на коротку мить займався фотоспалах, і в його блідому сяйві обличчя присутніх здавалися неживими.

Я заглянув за кущі. Там лежав ниць, лицем у траву, чорноволосий чоловік у сірому костюмі і коричневих туфлях. На його вивернутій лівій руці жовтів браслет з годинником. Тоненька секундна стрілка нервово сіпалась — продовжувала оббігати цифри. Скорич гукнув нас. Ми підійшли. Я не спускав очей з трупа. Хто він? Експерти заміряли, окреслювали крейдою…

— Це я викликав вас. Ось двірничка, — майор кивнув на жінку з мітлою. — Вона перша помітила й повідомила.

Махов ступив до неї.

— О котрій годині ви почали прибирати? — запитав її.

— О четвертій. Мела собі, мела, аж глядь… — І жінка злякано округлила очі.

— А машини ніякої тут не бачили? Чи перехожих?

— Ні, вранці їх зовсім нема.

— Де ви живете?

— За сквером, — показала рукою. — У тому, п'ятиповерховому.

— Може, ввечері або вночі щось чули?

— Вечорами у сквері гамірно: збирається молодь, співають, танцюють до опівночі, а деякі парочки й довше туляться на лавках, — невдоволено прикрила долонею щербатого рота.

Слідчий майстерно підвів до висновку: труп невідомого міг опинитись у сквері десь після другої години ночі, точніше — між другою і третьою. Хтось добре знав, коли тут порожніло. Так, варто взяти до уваги, що неважко винести труп із якоїсь квартири й залишити під живоплотом. Одначе Кузьменко з Букетом…

— Олексо, — звернувся до нього, — як із слідом?

— Нема, — розчаровано протяг кінолог. — Букет покрутився навпроти нього на дорозі, і все.

Мабуть, винесли з машини. Медексперт перевернув горілиць мертвого. Белішвілі… Скорич не помилився, викликавши нас. Сталося найгірше. Хто ж його убив? Обличчя у нього синьо-червоне, губи сині… На плечі, на сірій тканині піджака, маленька дірочка. Лікар відгорнув піджак — кремова сорочка закривавлена.

— Він ще був живий, — сказав медексперт. — Механічна асфіксія: затулили носа і рота, напевне, долонею і задушили. Смерть наступила приблизно… Дев'ятнадцять-двадцять годин тому. Удар характерний, як у потерпілого в сараї.

Тобто о десятій-одинадцятій годині ранку. Тоді Белішвілі отримав гроші в ощадкасі. Отже, його вистежили й затягли в пастку серед білого дня. Нахабно діяли. Однак Белішвілі, мабуть, нічого не підозрював, якщо пішов до когось із грішми. На вулиці не вбивали. Ми переглядались із Маховим і похнюплено мовчали.

Характерний удар… Своєрідна візитна картка, яку ненароком залишав Тягун. «Любив бавитися шпичкою Тягун», — згадав я слова Страпатого. Феофан не зачаївся, а продовжував свої чорні справи, зухвало, з викликом, немов на сто відсотків застрахувався від викриття. Дивно. Звідкіля така впевненість? На чому вона грунтувалася? Де ховати труп майже добу? Я сушив мізки над тими питаннями й не знаходив відповіді.

На лавці у сквері, під плакучою вербою поблизу сухого водограю, прокурор Краківський і Ольховий провели коротку нараду. Дали першочергове завдання: визначити коло знайомих Белішвілі. З випадковою людиною він би нікуди не пішов, тим паче збираючись на літак. Він зовсім не боявся і не вбачав ніякої загрози життю. Слушно. Далі — опитати водіїв таксі. Можливо, Белішвілі скористався їх послугами. Потім — працівники ощадкаси. Мені вирушати на ринок у Будинок колгоспника.

Оперативна чергова група вже поїхала, убитого забрали у морг на експертизу. Двірничка, мов нічого не сталося, мела вулицю, на якій побільшало перехожих. У сквері прогулювали улюблених песиків заспані жильці. Курсували трамваї і тролейбуси. Місто прокинулося. На годиннику — 6.05.

Бунчук куняв, схилившись на кермо. Я легенько посмикав сержанта за вухо. Він звів голову й затуманеними очима подивився на мене.

— Прочумайся, Миколо, — сказав йому, сідаючи в «уазик». — Підкинеш до готелю на базарі.

— Ага, зараз. — Він потер обличчя долонями, ніби умився. — А де майор?

— Скорич поїхав з прокурором і Ольховим.

— Ага, ага… — Сержант повільно, мляво торкався важелів, ще не позбувшись дрімотності.