Віктор Васильович Савченко - Діти Мардука

виконати завдання темного, не ставши при цьому злочинцем». Поза всяким сумнівом, замовниками сьогоднішніх замахів були темні обох світів — земного й Орба.

Але ж чому виникла така нагальна потреба мене знищити? Жертовно-вальпургієва ніч — позаду. Навряд чи такого роду офіри справляють заднім числом. Мусила бути причина вагоміша, ніж ритуал жертвопринесення і ніж помста за мої дослідження апокаліпсису. У недалекому майбутньому мала статися подія, збуття (чи не збуття) якої великою мірою залежить від того, житиму я чи ні. З усього існувала програма (сценарій), підготовлена сценаристами Орба разом з їхніми окультними співавторами землі. А оскільки у цьому замішані Бутки обох світів, то йдеться про кров і нове рабство. А тільки мені про те нічого невідомо. Чого ж їм так терміново прикрутило зжити мене зі світу?

РОЗДІЛ 3

Так я міркував, спостерігаючи у вікно трамвая, який віз мене до сестри. Праворуч були промислові підприємства, що межували з берегом моря, ліворуч — житлові будинки старої Одеси, зведені з пиляного ракушняка, що його колись добували в катакомбах. Трамвайну колію відділяла від заводських будівель автомагістраль, на якій зі швидкістю торпед проносилися автомобілі. Трамвай зупинився на перехресті тієї вулиці, що вела до Куяльника. Раптом я помітив знайому машину, що спинилася перед світлофором. У ній сиділи Бакс і Рита. Коли ж машина рушила на зелене світло, то я завважив на задньому сидінні й Лікаря. Отже, мене переслідували. Напевне, їм треба було знати про мене все, щоб вийти на замовника, який, з усього, був анонімний. Скоріше за все, про виконання акції домовлялися по телефону. Гроші і шприц підкинули в машину або ж надіслали поштою. Це був справді диявольський план. До замовника можна було підступитися тільки з боку посередника, котрий вивів на четвірку виконавців, або ж з боку жертви, себто мене. Тим часом трамвай рушив на зелене, зірвався з місця й білий легковик. Якщо це співпадіння, що автомобіль з бандитами їхав у тому ж напрямку, що й я, то вже на наступному світлофорі його не мусило б бути. Він мав загубитися в потоці авто, оскільки його швидкість перевищувала швидкість трамвая що найменше удвічі. Та на зупинці Лузанівського пляжу я знову його помітив. Щоб переконатися, що це не випадковість, треба було вийти; я зробив те в останній момент перед закриттям дверей. Я був не останній, хто покинув трамвай. Із задніх дверей, уже майже на ходу, вискочив Ксилантій. Мені коштувало чималих зусиль якнайприродніше попрямувати до лотка, де продавали фрукти. Ксилантій не ховався. Він був переконаний, що я його не впізнаю. Це був вищий за середній зріст чолов’яга з обличчям, на якому не затримується погляд. Втім, характерною його ознакою були відстовбурчені вуха, як у одного хлоп’яка з мого дитинства. Поки я стояв у черзі за черешнями, він купив і з апетитом з’їв чебурек та випив пляшку пива. З усього, він був у доброму гуморі, якщо не сказати щасливий. Йому гріла душу тисяча доларів, що лежала в накладній кишені безрукавки. Він сидів на лавці біля газетного кіоска і вдавав, що розглядає жінок у коротеньких спідничках, які поверталися з пляжу.

Спостерігаючи крадькома за Ксилантієм, я водночас гарячково перебирав у пам’яті можливі способи спекатися «хвоста». Бандити не мусять знати, де живе моя сестра.

Підійшла черга і я замовив кілограм черешень. Несподівано для самого себе підійшов до лавки, де сидів «хвіст». Підносячи до рота ягода за ягодою, я вдавав заглибленого у власні проблеми. Я й справді напружено думав над двома способами втечі. Перший — піти на пляж і там спробувати розчинитись у масі оголених тіл, другий — узяти маршрутку, яка їхала на Бочарівський базар, де було б нескладно загубитися в багатолюдді.

— Ма’ть, не зовсім ще спілі? — озвався Ксилантій, кивнувши на черешні. Від нього війнуло чебуреком і пивом.

Я простягнув йому кульок.

— Пригощайся, — запросив.

На мить він завагався. На лиці навіть майнула ніяковість.

— Та ні, дякую. — По хвилі додав: — Ловко тут!

— Ага, — погодився я.

Ксилантій підвівся й подався до лотка. За хвилину повернувся з двома пляшками пива. Одну простягнув мені. Я показав на виразки на обличчі, мовляв, не можна.

— А що то в тебе? — поцікавився він.

— Те, що іноді на губі висипає — лихоманка. Тільки значно гірше.

— От зараза! — поспівчував Ксилантій. — А воно не передається?

— Ні.

— І чим ти його лікуєш?

— Пробував гряззю на Куяльнику… Та щось мені зле стало. Опинився в лікарні. Пам’ятаю тільки, що сів у червоний легковик.

Пляшка в руках Ксилантія вкрилася крапельками сконденсованої вологи. Він цмулив великими ковтками, цокаючи рідкими зубами об скло.

— У-у-у! — заревів від задоволення, коли пляшка вже була порожня. — Правильно кажуть, що пива багато не буває. — Він простягнув руку по другу пляшку, а тоді, немовби схаменувшись, сказав: — Може, передумаєш?

І оскільки я відмовився, підніс її до рота. Цього разу відпивав маленькими ковтками.

— Я маю знайомого лікаря, — озвався, — який лікує все — від грибка на ногах до пташиної хвороби. Можу познайомити.

— Що це таке — пташина хвороба? — поцікавився я.

— Три пера… — оскірився Ксилантій.

— А-а-а…

Я дивився на бандита, а бачив обличчя хлопчини з мого дитинства — задерикувате, але не агресивне. Лиця самого ж Ксилантія не розпізнавав. Воно було немовби сховане за маскою. «Що воно таке? — подумав я. — Це властивість моєї психіки — накладати аналог обличчя з пам’яті на лице незнайомої людини, чи це властивість Ксилантія — бути невидимцем?

— Ну, то як? — подав голос сусід по лавці.

— Ти про Лікаря?

— Так.

— Та ні. Я сьогодні геть