Володимир Леонідович Кашин - Тіні над Латорицею

— Нічого я не плутаю! — гордо відповіла циганочка. — На розлучення! Ну, і на відступне жінці, щоб не заважала… Та це наше з ним діло… Але що сталося з Маркелом, чого ви мене допитуєте? — заднім числом злякалася буфетниця. — Три дні тому і дільничний допитувався: коли приїжджав, чого приїжджав? — Чорні оченята циганки стали округлими, як ґудзики, і вся вона наче ще дужче потемніла.

— Значить, це був не борг? — добивався свого Вегер.

— Який борг! Я нікому ні копійки не винна! — швидко заговорила Роза. — Скажіть, будь ласка, — борг. Я в нього не брала грошей. Я сама давала… Або він щось проти мене сказав? — раптом спало на думку буфетниці, і, спалахнувши, вона міцно стиснула кулачки. — То я доберуся до нього, під землею знайду!

— Далеко шукати не треба, він у нас, — сказав Вегер. — І, можливо, зараз вам очну ставку зробимо.

— У вас, тут? Вскочив у якусь халепу? — тепер кулачки Рози розтиснулися, і вона перетворилася на благання.

«Видно, любить його, таку свиню! — з гіркотою і наче з особистою образою подумав Коваль. — А він її гроші прогуляв та подарунки жінці привіз. Дати б йому по сто сорок третій, як за шахрайство! — Підполковника завжди мучило зіткнення з несправедливістю, кривдою, і він залюбки покарав би цигана. — Але ж любить вона його, негідника, — думав далі, спостерігаючи, як переживає Роза. — Не буде вона позиватися… Тим більше із циганом, її свої затюкають. Нехай самі розбираються», — вирішив зрештою.

— За що його посадили?

Вегер запитально поглянув на Коваля.

— Сьогодні випустимо. Ви нам дуже допомогли, спасибі. Можете йти, — додав підполковник.

Проте циганочка не підіймалася із стільця. Наче прикипіла до нього.

— Що ти, Розо? — спитав капітан Вегер.

— А він?

— Ну, тобі ж сказали, — відповів, розділяючи слова. — Ви-пус-ти-мо! Ходи здорова. Йди відчиняй свій буфет, там уже черга зібралася…

Після того як Роза пішла, капітан Вегер сів на підвіконня і зажурився: «Стільки часу витрачено на цього цигана! А справжній злочинець спокійно розгулює, дихає на повні груди і, хто знає, можливо, готує новий замах на чиєсь життя». Від почуття безсилля у капітана голова йшла обертом…

— Ну, що ж, — порушив мовчанку підполковник. — У нього алібі…

— Така невдача! Таке безглуздя! — бідкався Вегер. Коваль ще не бачив начальника карного розшуку таким зніченим…

— Чого ж невдача, навпаки, Василю Івановичу, — заспокоював його. — На версію «Циган» не дуже й розраховували, а тепер, відкинувши її, вийдемо на справжніх убивць… На сьогодні у нас залишається Ернст Шефер і, головне, Кравців та Самсонов, яких — самі знаєте — вже розшукали і ось-ось привезуть. Один запідозрений іншого виключає. Зараз виключеним виявився Маркел Козанок. Усяке трапляється, Василю Івановичу. Бувають у нашому житті такі моменти, коли починаєш шкодувати, що ти не бухгалтер, наприклад, або інженер, — продовжував Коваль. — Але ж бувають і хвилини, коли щасливий, що ти не бухгалтер і не інженер. Хіба неправда?

Вегер кисло посміхнувся.

— Я колись прочитав у Дарвіна, — не відступав підполковник, — що від спостерігання і діяльності думки — можна розуміти так само і від розшуку, дізнання, слідства — людина має значно більше задоволення, ніж від будь-якого технічного вміння або спорту… А почуття виконаного громадянського обов'язку, Василю Івановичу? Теж не слід скидати з рахунку.

Коваль заспокоював капітана, до якого відчував щиру симпатію, хоч сам переживав невдачу не менше.

— Мені ця удовина справа, — бідкався й далі Вегер, — у печінках сидить. Таких тяжких справ давненько не було. Років п'ять. Либонь, більше.

— Давайте, Василю Івановичу, поки що у кав'ярню заглянемо.

— Пробачте, Дмитре Івановичу, але мені зараз і кава не посмакує. Та й дещо по Кравціву хотів уточнити.

— Ну що ж… Дійте!

Коваль попрощався з зажуреним капітаном і залишив кабінет. Незабаром він вийшов на вулицю і вирішив прогулятися містом. Центральна вулиця, Миру, вабила довгим затишним зеленим сквериком, і підполковник попрямував нею.

Він минув лотки з галантерейним дріб'язком, крамниці з усяким промисловим товаром і побачив невеличку кав'ярню, звідки смачно пахла кава.

Схотілося посидіти серед людей, послухати їхні розмови, вгледітися у них, поринути в місцеву атмосферу, щоб краще зрозуміти те, чого не знайдеш в анкетах, протоколах та інших офіційних паперах.

Кава була чудова. Сидячи за столиком, підполковник повільно сьорбав з чашечки гарячий густий напій, міркуючи про різні нібито не зв'язані між собою речі: про те, що тут, на Заході, кава — улюблений напій, що повсюди — кав'ярні, а в Ужгороді до «Золотого ключика» щодня поспішають сотні людей, для багатьох із яких цей похід став ритуалом, а так само про те, що таку чудову каву востаннє він пив наприкінці війни у тому ж румунському містечку Меркуря-Чукулуй…

Наступного ранку Коваль, свіжий, чисто поголений, поспішав у карний розшук, куди вже доставили Кравціва й Самсонова. Підполковник умів не втрачати форми навіть після безсонних ночей — а ця ніч для нього була вкрай неспокійною! справа Іллеш не дала очей стулити. То йому починало здаватися, що вже намацав вірний шлях, то здогад вислизав з рук, гіпотези одна за одною розбивалися об глухий мур невідомого. Але холодний душ і чашка кави, як завжди, підбадьорили Коваля, повернули йому повну «бойову» готовність.

«Факти проти них, — думав Коваль на ходу. — Та прямих доказів у нас немає. Звичайно, якщо Довгий або Клоун признаються під тягарем побічних… Хоч це ще і не доводить остаточно винність… Та не слід забігати наперед», — зрештою обірвав себе підполковник.

Кравціва і Самсонова розшукали аж у Тюменській області, на нафтопромислі поблизу Сургута. Дружки вже і