Тадеуш Доленга-Мостович - Кар’єра Никодима Дизми

Лакей уклонився і шмигнув до вестибюля.

— В шорах цих негідників треба держати, — бурчав Дизма сам до себе. — Інакше на голову сядуть.

Засунувши руки в кишені, ходив по палацу. Всі покої було вже прибрано, тільки посеред спальні Куницького стояла щітка до підмітання. Никодим подзвонив і мовчки, без жодного слова показав на неї служникові.

— У-у, чорт! — промимрив, коли той зник за дверима.

Обійшов перший поверх і піднявся на другий. У маленькій вітальні Ніни вікна були відчинені. Никодим ще ніколи не заходив сюди і тепер зацікавлено оглядав меблі, картини, фотографії.

Найбільше фотографій було на письмовому столі. Никодим усівся в маленькому кріслі і розглядав їх. Потім знічев’я смикнув шухляду, але вона була замкнута. Друга теж, зате середня відчинялася.

«Що в неї тут?» — подумав Дизма і до половини висунув шухляду.

В ній, так само, як і на письмовому столі, був чудовий порядок. Перев’язані голубими і зеленими стьожками, лежали пачки листів. Никодим заходився переглядати їх. То були переважно листи шкільних подруг Ніни, деякі — французькою мовою.

Поруч — книжка в полотняній оправі. Никодим зазирнув і в неї: зошит, частково списаний рукою Ніни. Більша половина сторінок були чисті.

«Щоденник», — зміркував Дизма.

Взяв його і вмостився на вікні, щоб завчасно помітити, коли під’їде екіпаж.

На першій сторінці був афоризм:

«Усе зрозуміти — значить усе простити».

На звороті йшов текст.

«Я починаю писати те, що вже так осміяно: щоденник. Ні, це буде не щоденник. Пітігріллі каже, що людина, яка пише щоденник, схожа на того, хто, висякавши носа, розглядає хусточку. Він помиляється. Бо хіба річ у тому, щоб описувати події чи навіть враження? От я, приміром, писатиму тільки для того, щоб побачити свої висловлені конкретно думки. Мені здається, що взагалі думка, не виражена усно або письмово, не може бути думкою сформульованою, конкретизованою.

І ще одна брехня про щоденник: здається, Оскар Уайльд сказав, що людина, яка пише щоденник, робить це свідомо чи, в найкращому разі, підсвідомо, лише для того, щоб хтось колись його прочитав.

Боже мій! Йому, либонь, не спало на думку, що може існувати людина, у якої нема нікого на світі, нікогісінько у власному такому жахному розумінні цього слова.

Для кого я могла б писати? Для нього? Для того, кого я сприймаю, мов ту порожнечу, котра мене оточує, порожнечу, якої нічим не заповниш. Для дітей? У мене їх немає і, на жаль, ніколи не буде. То, може, для родичів, які одвернулись від мене, а чи для благуватого Жоржа?

Кася?.. Ой, ні! Ми протилежні, мов два полюси, вона ніколи не зрозуміє мене. Що з того, що вона мене так любить! Чи можна взагалі когось любити, не розуміючи його? Гадаю, що ні. Зрештою, хіба це любов? Якщо навіть так, то це любов, яка стоїть на ганебно низькому рівні. У мене іноді постає думка, що коли б скоїлося якесь нещастя і мене спотворило… Кася… Що ж, хто, власне, вона мені? Чому я, при денному світлі проклинаючи минулу ніч, не здолаю захиститись від тієї ночі, захиститися, либонь, од своєї слабості?»

Никодим знизав плечима.

«Ет, нидіє та й годі. Що все це означає?»

Перегорнув кілька аркушів. Дат ніде не було. На одній з наступних сторінок здибав коротенький запис про перебування за кордоном, далі — міркування про музику, а тоді про якихось Білітіс і Мназідице — певно, це родички або подруги Ніни.

Кортіло знайти щось про себе. І справді, прочитавши кілька десятків сторінок, Никодим побачив своє прізвище.

«Ну, поглянемо», — зацікавлено подумав він і заходився читати.

«Сьогодні я познайомилася з новою людиною. У цього чоловіка дивне ім'я: Никодим Дизма. В тому імені є щось таємниче і хвилююче. Він має славу сильної людини. І мені видається, що так воно і є. Йому вельми личив би ніцшеанський батіг. З цього чоловіка немовби випромінюється мужська сила. Може, він надто зухвалий і спрощений, але такий могутній, що викликає повагу.

Кася каже, що він грубий і тривіальний. У першому вона має рацію. Що ж до другого, то я ще не відаю. Він подобається мені».

Никодим усміхнувся, вийняв записничок і старанно занотував усі незрозумілі слова.

«Ну, що далі…»

Далі на кількох сторінках був опис якогось сну і суперечки з Касею. Тут Никодим спинився, бо знову знайшов про себе:

«Вона цього не розуміє. Ненавидить пана Никодима, бо у неї завжди якесь патологічне ставлення до життя. Що ж я таке, якщо відкинути мою жіночність? Прецінь, то основа мого існування. Мій інтелект, мій художній розвиток, словом, усе має служити моїй жіночності, а не навпаки. То хіба ж дивно, що на мене — признаюсь — не тільки психічно, але й фізично впливає присутність мужчини. Боже мій, хіба я знаю, — був би це інший здоровий та нормальний мужчина, може, й він так же сильно впливав би на мене!»

«Дивись на неї! — похитав головою Никодим. — Аби штани — то їй уже й досить». Він виглянув у вікно і впевнився, що можна сміливо читати далі.

Сторінок п’ятнадцять було недавно списано, бо чорнило на них ще не потемніло.

«Сьогодні на виклик прем’єр-міністра поїхав до Варшави. Яке дивне почуття — туга. Вона просто випиває спокій душі. Чи він мене там