Тадеуш Доленга-Мостович - Кар’єра Никодима Дизми

зраджуватиме? Хіба вгадаєш — я не так близько його знаю! Думаючи про нього, я впевнююсь, що він має якусь таємницю, таємницю, котра замкнула його, мов черепашку. Хто знає, чи розтулиться коли-небудь ця черепашка під променями всепереможного тепла? А коли, нарешті, розтулиться, то чи не злякає мене?

Не відаю. Власне кажучи, я нічого не знаю про нього, крім того, що прагну його і тілом і душею. Він так мало говорить, так мало і так просто, що справді можна було б запідозрити його в обмеженості розумового розвитку, якби не повсякденні докази того, що під його склепистим чолом безупинно діє неабиякий мозок. Кася твердила, що він некультурний. Неправда. Можливо, у нього немає показної культури, може, в його вихованні були деякі прогалини, прогалини, котрі — признаюсь — просто вражають, коли знаєш, що йдеться про вихованця Оксфордського університету. Але ж це може бути і своєрідна манера. Щось на зразок показної зневаги до форми, яка тим гостріше підкреслює велику вагу змісту. Це саме видно і в його манері одягатися. У нього, безперечно, гарна статура, і тільки через убрання видається, що він незграбний. Я думала про те, чи вродливий він. Скоріше, ні. Та яке значення має для мене його врода? Він справжній мужчина, він гіпнотизує мене своєю мужською силою. Я воліла б, щоб у нього були красивіші руки. Сьогодні надіслала йому довгий лист. Мені так не вистачає його!»

Наступна сторінка починається довгим реченням, написаним по-французьки; далі Никодим прочитав:

«Скоїлося лихо. Я думала, що зомлію, коли прочитала газети. Вся тремчу від самої гадки, що він може більше не повернутися до Коборова».

— Ото вклепалася жінка! — буркнув сам до себе Дизма і подумав, що хоч воно й приємно, тішить амбіцію, але з часом це може зв’язувати його.

«Леон надіслав йому вітальну телеграму. Боже, якби ж він пристав на Леонову пропозицію і лишився зо мною.

Думала про те, щоб переселитися до Варшави. Ні, це неможливо. Я боялася б вийти на вулицю, щоб не зустріти тітки Пшеленської чи когось із давніх знайомих. Не могла б глянути їм в очі, але тим паче не мала б сили зректися його».

По тому запис був ще коротший:

«Не спала всю ніч. Боже! Прецінь, тепер він може розбагатіти!!!

Чи кохає він мене? Коли я питала про це, він одказував коротко: «Так».

А це може означати дуже багато. Але може й нічого не означати…»

Никодим перегорнув сторінку і глянув у вікно. В кінці алеї угледів автомобіль, що їхав до палацу. Повертався Куницький.

Дизма мерщій встав, закрив Нінин щоденник і всунув до шухляди на те місце, де він і був, а відтак, силкуючись ступати якнайтихіше, видибав у коридор і збіг сходами вниз. Це було якраз вчасно, бо парадні двері саме відчинились, і в них показався силует з розгорнутими руками.

Дизма опинився в обіймах Куницького.

— Дорогий, коханий пане Никодиме! Ну, нарешті, нарешті! Сердечно вітаю! Одержали мою телеграму? Ну, як же там? Ви організовуєте цей банк із широким розмахом! Газети про вас пишуть з такою глибокою пошаною! Сердечно віншую. Ви самі найліпше знаєте, що я зичу вам усяких успіхів.

— Дякую.

— Сідайте ж, коханий пане Никодиме, коханий пане президенте. Я хочу зробити вам одну пропозицію. — Він усадовив Дизму в крісло і спитав: — А може, ви бажали б відпочити?

— Ні, я не стомився.

— Ну, хвала богу. Тоді вислухайте мене, будьте ласкаві. Заздалегідь прошу не квапитися з відповіддю, якщо вона буде негативна. Добре?

Никодим осміхнувся і примружив око.

— А коли я відгадаю, що ви хочете мені запропонувати? Га?

— Чи можливо це? — здивувався Куницький.

— Ви бажали б, щоб я й надалі лишився управителем. Ні?

Куницький зірвався з місця і знову схопив Дизму в обійми. Потім заходився докладно мотивувати свій план, поки не довів, як два на два — чотири, що Никодим повинен згодитися.

— Адже президент банку, коханий пане Никодиме, це не державний урядовець, а керівник підприємства, і він може вільно розпоряджатися своїм часом…

Никодим удавав, ніби хитається, але за кілька хвилин згодився, однак з умовою: Куницький нікому не хвалитиметься, що пан президент хлібного банку в нього управителем.

Умову, звісно, було прийнято з повним розумінням, що вона доконечна.

В той час, коли вони гуторили про це, повернулася пані Ніна. Вона не відповіла на привітання, але широко розплющені очі її промовляли так виразно, що лишень не маючи ні на гріш спостережливості, Куницький не помітив би цього.

А проте можливо, що, діставши несподівану згоду Никодима, Куницький захоплено думав тільки про те, як щасливо складається справа. Старий одразу ж почав галасливо розповідати дружині, як тішить його те, що коханий пан Никодим не покидає Коборова напризволяще, що він клопотатиметься його інтересами і обіцяв часто сюди навідуватись.

— Я теж вельми рада, — мовила Ніна і, попросивши вибачення, пішла переодягнутися до обіду, який у неділю подавали о другій годині.

На превелике невдоволення Ніни — вона його ледве-на-ледве приховувала, — день провели втрьох. Куницький бадьористо розпитував про банк, про початок його діяльності.

Багацько теревенив про загальну кризу, скаржився на те, що податки надто високі, що всякі соціальні повинності вельми обтяжливі, але врожаєм, який цього року був далебі чудовий, уже не журився.

По вечері вирушили автомобілем на прогулянку. Вечір видався напрочуд гарний, а лісова дорога, залита сріблом місяця, була ніби окутана якоюсь таємничою чарівністю. Ніна сиділа замріяна, зіщулившись на подушках автомобіля, навіть Никодим відчував щось незвичайне у тій