Олександр Дюлович Гаврош - Розбійник Пинтя у Заклятому місті

у тебе за сорочкою, а я — очі Кам’яного попа. А далі позмагаємось: хто переможе, той забирає все!

Її смарагдові очі засвітилися, наче свічки. Отаманові здалося, що вона зазирнула йому в саме серце.

— Ви ж любите ризикувати, пане розбійнику? — скидалося на те, що рудоволоса пані зараз його вкусить.

— І в чому ми будемо змагатись? — запитав Пинтя, ціпеніючи з жаху.

— А в що ви вмієте грати? У шахи? Нарди? Карти? Кості?

Пинтя лише заперечливо кивав головою, міркуючи, що чаклунка в таких грищах обкрутить його навкруг пальця.

— Я з чаклунками у герць не вступаю! Ви ще мені для сміху запропонуйте поєдинок на мечах чи кинджалах!

— Тоді, може, позагадуємо загадки? — вона розправила довгими пальцями своє густе мідне волосся.

— Ні! Гру буду вибирати я, — твердо мовив Пинтя і відразу згадав Прунслика і його дивне бажання під час їхнього знайомства. — Оскільки розбійники — це свого роду мисливці, влаштуємо полювання.

— Полювання? — здивувалася Ґанджі-баба. — На кого? На тебе? Чи, може, на мене?

— На Зеленого зайця! Якщо я його вполюю, то забираю очі Кам’яного попа. А якщо ні, то ви отримаєте Золотий батіг-корбач і Татоша. Але за умови, що вухатий під час гонів не покидатиме ваших володінь.

— Ха-ха! — заплескала в долоні господиня. — Як дотепно! Полювати на Зеленого зайця! Шкода, що мені не доведеться брати участь у ловах! Ох, я відвела б на ньому душу!

Пинтя згадав заляканий погляд вухатого в салатовому циліндрі і йому на мить навіть стало його шкода.

— Я згодна! — рвучко встала пані, пригасивши сигаретку в попільничці. — Завтра на світанку оголошуємо полювання на Зеленого зайця. Якщо до смерку ви його не принесете, то повертаєте мені Золотий корбач. — Вона мило осміхнулася: — А поки що ви — мій гість, тож прошу втішатися гостинністю. Ваші покої нагорі.

Ґанджі-баба ляснула пальцями — і на порозі виріс Зелений заєць.

— Відведіть нашого гостя в його кімнату, — мовила вона. — Зустрінемося за вечерею, розбійнику! О, ви підняли мій настрій і тепер мені знову невимовно гарно!

Щойно Пинтя зостався сам в опочивальні, як на нього накинувся білий щурисько.

— Цур мені! Пек мені! Порожня довбешко! — репетував Фаралампас, смикаючи себе за шерсть на голові. — Правду казав премудрий Соломон, що число дурнів безмежне! Але найбільший дурень — я, бо пустився в дорогу з таким шаленцем. Кого боги хочуть покарати, тому відбирають розум! Краще було викинутися на каменюки того голомозого чаклуна! Вже було б по всьому! Не даремно Гіпократ писав, що божевілля заразливе. Я починаю його набиратися від вас, як комар — крові. У мене нервовий напад! О-о-о!

Він справді у дикому шаленстві розмахував лапками, як навіжений, і не переставав молоти язиком, наче заведений, ходячи туди-сюди по грудях розбійника.

— Один не сповна розуму вважав себе зерном і боявся виходити на двір, аби його не склювали кури! Інший блазень хоче спіймати Зеленого зайця, хоч це ще ніколи й нікому не вдавалося. Адже заєць може мати сотні личин. У вас манія величі, шановний! Ви маньяк! Вас слід негайно ізолювати! Але що мені до Гекуби, а Гекубі до мене! Як я виберуся звідси, коли ви завтра не вполюєте цього клятого зайця? Ви про це подумали своїми курячими мізками? Га? Як я завершу опрацювання книгозбірні тітоньки принца Прунслика? Га?

Він ухопив лапками кептар розбійника і тряс його, захлинаючись слиною.

— Та вгамуйся, любомудре! — усміхнувся Пинтя. — Бо я й справді повірю, що ти накивав з дурдому. Менше треба книжок читати, братику! Вони на тебе погано впливають! Хто тобі навіяв, що ми завтра не переможемо? Як сказав би наш незабутній побратим Молибог: «Нема кращого затінку, ніж затінок бойового знамена, нема гучнішого дзвону, ніж дзвін бойового обладунку!». А мисливство, вічний плаксію, як і війна, це ремесло справжніх мужів.

Не в підкидного ж із Ґанджі-бабою грати! Тим паче, що навіть така мила відьма обов’язково змахлює. Наприклад, плюне на шістку і та стане тузом. Тут у цигана Мішка ніколи в дурня не виграєш, то що вже казати про чаклунку! А полювання справа певніша: зловив на мушку і бий з обох цівок.

Пинтя лежав на широкому ліжку і міркував, чому всі ненавидять Ґанджі-бабу? Адже вона здалася йому самою грацією. Навіть на вченого щура господиня справила глибоке враження. Чи справді їй усі заздрять? Чи є щось таке, про що наші герої досі не знають?

Тим часом на галявині перед будинком знову позліталися повітрулі. Пинтя спостерігав згори з невеличкого круглого віконечка за кучерявими білявками у легких прозорих сукнях. їхні кучерики були переплетені шовковими білими стрічками. Церцерушка й тепер трималася окремо від решти, сидячи на гойдалці поміж деревами. Розбійник дивився на неї з таким замилуванням, що вона, мабуть, відчула це, бо здивовано глипнула на другий поверх. Серце його стиснулося від солодкої туги.

Вечеря теж відбувалася у саду. За один кінець довгого стола, вкритого білими обрусами, сіла Ґанджі- баба, а за другий — Пинтя. Посередині посідали дванадцять повітруль і їхній брат Урфій. Це був молодик з різкими, неприємними рисами обличчя, що сильно накульгував. Прислужував при столі Зелений заєць, який хутко і вправно розносив страви.

Ґанджі-баба оголосила, що завтра повітрулі проведуть день на купанні за межами їхнього володіння, оскільки вона з гостем вирішила влаштувати полювання. Доньки жодним словом чи порухом навіть не намагалися заперечити чи бодай поцікавитися, про які лови йдеться. Очевидячки, тут беззаперечно панувала воля господині. Церцерушка жодного разу не підвела своїх небесно-синіх оченят на розбійника, хоча він увесь час ловив її погляд.

Коли дівчата з молодиком пішли готуватися до сну і розбійник з чаклункою залишилися за чаюванням удвох, Пинтя наважився розпитати про Закляте місто. Чому Ґанджі-баба так жорстоко пожартувала з принцесою Геремією?

— Ха-ха! — голосно розсміялася дама, яка