Олександр Дюлович Гаврош - Розбійник Пинтя у Заклятому місті

побачив, це великі зелені очі рудоволосої пані, які уважно його розглядали. Її обличчя, хоч його й можна було назвати бездоганно гарним, справляло якесь дивне, майже моторошне враження. На ній була невелика оксамитова кругла синя шапочка, яку полюбляють носити вчені магістри, а з-під шапочки спадали м’які лискучі кучері. Гінке, зграбне тіло приховувало довге індійське вбрання кольору вохри.

Господиня сиділа на квітчастій канапі, заклавши ногу за ногу у шовкових черевичках, і тримала у пещеній білій руці довгий мундштук із сигареткою. Перед нею стояв гарненький чайний столик з білого мармуру, на якому парувала чаша з духмяного райського дерева алое. Попри зовнішню делікатність у її постаті вчувалася горда і владна вдача.

— Дай Боже здоров’ячка, мамцю! — підняв Пинтя свого зачуханого капелюха.

— Дай Боже й тобі, синашу! — усміхнулася пані.

Якусь хвилю вони витримували пронизливі погляди один одного.

— Якби ти мені не поклонився, юначе, то став би на голову коротшим, — мовила рудоволоса і вклала до рота різьблений мундштук зі слонової кості.

— А якби ви мені не відповіли, добродійко, то теж ковтнули б солоної юшки. Бо я нікому не дам наплювати собі в кашу.

Господиня оцінила усміхом сміливість розбійника і жестом запросила його сісти на м’який фіолетовий пуфик. На її пальці зблиснув золотий перстень із чорним жуком.

Пинті незручно були сидіти на такому дамському сідалі, бо його коліна ледь не сягали грудей. Зате тепер він розгледівся довкруж. Округла кімната вирізнялася пастельними кольорами і м’якістю. Все було заставлене килимами й подушками у східному стилі. Ані гострих кутів, ані важких різьблених шаф. Вікна були зашторені світло-кавовими портьєрами. Два великих глобуси — земний і небесний — стояли по кутах.

Пані мовчки курила, осяяна відкритим вогнем чудового каміна з білого кахлю, оздобленого фігурками чорних лебедів.

— Я знала, що рано чи пізно ти прийдеш до мене, — замислено озвалася вона.

— То ви і є ота… — Пинтя на мить затнувся, але пересилив свій страх, — Ґанджі-баба?

Надто вже не пасувало слово «баба» до такої чарівної леді, що сиділа перед ним.

— Що ж, мене називають і так, — зблиснула вона смарагдовими очима. — Але, як бачиш, не варто вірити людському поголосу, який невідомо де народжується і невідь-куди зникає.

— Але чому вас так не люблять, пані? — наважився Пинтя на відвертість, бо дим із сигаретки, що її курила господиня, приємно лоскотав і заколисував.

— Ха-ха-ха! — засміялася вона. — У нас кожного люблять на зубах перетерти, часом до пуття не відаючи, що вони балакають. От скажи мені, пілігриме, ти багато ходиш по світі, а кого в нас люблять? Хіба що нещасних, хворих і слабих. Тих, кому можна поспівчувати в невтішному горі, пожаліти його змарноване життя. Але той, хто є кращий і сильніший, одразу стає нам чомусь неприємним. Так влаштовані люди. І навіть я їх не можу змінити. На жаль.

Пинтя мусив визнати, що ця рудоволоса пані не лише вродлива, а й мудра.

— Але ж нема диму без вогню! — згадав він розбійницьку приказку.

— Так, — нахилилася Ґанджі-баба до нього, і він відчув її знадливий запах, — бо я не належу до тих, хто, отримавши ляпас із правого боку, підставляє лівий. Ні, я чесно сплачую борги кривдникам! Навіть з відсотками.

Вона зблиснула разком білих точених зубів. Пинтя відчув, що потрапляє під її чари. В голові у нього замакітрилося і він вирішив перейти до справи, поки ще був при ясному розумі.

— Я прийшов, зацна пані, за очима Кам’яного попа! — твердо мовив отаман.

— Он як! Грубе дерево почав ти рубати, розбійнику, але чи зрубаєш?

— У вас, поважна володарко, й без мене є ким журитися.

— А навіщо тобі очі Кам’яного попа?

— Я хочу обміняти їх на Золоте берло, аби оживити своїх закам’янілих побратимів.

— Ха-ха-ха! Невже ти гадаєш, що якби цей заплішений дурень мав чарівне берло, то я б його не відібрала?

У Пинті потемніло в очах. А що, як Кам’яний піп обкрутив його довкола пальця, як малу дитину?

— Що ж, Пинтю, порятунок друзів — шляхетний намір. Однак розпізнати чужу біду може кожен, а передбачити власну — мало хто годен. Ти, як та миша, що влипла в смолу: що довше пручаєшся, то більше влипаєш. Облиш свої химери, мрійнику, — відьмині очі спалахнули червоним блиском.

— Я не відступлюся, пані! Хоч би й головою заплатив за свою зухвалість.

— О, велика душа, відкрита навстіж, як торба адвоката! Цей вигаданий дружній обов’язок висить на тобі, Пинтю, зловісним тягарем.

— Мені нема що втрачати, ласкава пані! Я сплю на камені, вкриваюся вітром, гризу чорний хліб. Одним днем чи роком довше, одним менше — що це змінить у моєму житті?

— Що правда, то не гріх. Але що можеш ти, бідний, як церковна миша, запропонувати мені взамін за очі Кам’яного попа? Що в тебе є таке, що зацікавило б грізну Ґанджі-бабу? — господиня пустила цівку диму вгору.

— Татош, — мовив отаман, поклавши руки на пістолі, що стирчали за чересом.

— Та-а-тош, — повільно мовила рудоволоса, заплющивши очі. — Мій неслухняний коник… Я купала його у найкоштовнішому вині з моїх підвалів. Я відчуваю, що він десь близько.

Вона збила попіл у срібну попільничку у формі заячої щелепи і мовила далі:

— Ясна річ, відважний мандрівниче, що без Татоша ти ніколи б не здолав дороги до мене. Але як ти без летючого коня хочеш вертатися назад? Чи ти збираєшся йти додому пішки, славний витязю? — вона ледь не розреготалася гостеві в обличчя.

Пинтя мовчав, не знаючи, що відповісти.

— А от я пропоную чесну оборудку: ти ставиш на кін Золотий батіг, який