Олександр Дюлович Гаврош - Розбійник Пинтя у Заклятому місті

— Кузька хоче пройти через міст! — сміявся один.

— А нас вона навіть не помітила! — трусився зі сміху другий.

— Він знову пищить! — приклав Пинтю до вуха перший. — Він каже, що виконає будь-яке наше прохання.

— Прохання? — зітхнув другий велет. — Гаразд, хай дізнається, до яких пір ми будемо лупцювати один одного?

— Оце те, що треба! — погодився перший.

Пинті нічого не залишалося, як пообіцяти, що виконає їхнє побажання.

Велет обережно струсив його на прозорий міст, який вигравав на сонці всіма барвами, а сам із важким зітханням знову взявся за довбню.

— Ну що, брате, до бою? — прогуло над головою опришка.

Пинтя з усіх сил кинувся бігти слизьким мостом, тримаючись за мотузяні перила, а згори вже зав’язалося шалене бойовище. Невдовзі порохнява окутала все довкола, і каменюки літали біля його голови, наче небесні метеори, дивним чином не поціляючи у Кришталевий міст. Розбійник мчав щодуху і невдовзі вибіг за виступи скелі.

За якусь хвилю перед ним відкрилася чудова улоговина, що була схована в долонях гір. Додолу вели невеличкі сходи, вимощені з тесаного каменя.

Пинтя озирнувся на велетів у кам’яних обладунках, які нещадно тлумили один одного; глянув на долину з протилежного краю, де у шовкових травах качався Татош, і, перехрестившись, почав спускатися до царства Ґанджі-баби.

Попервах нічого страшного він не помітив. Навпаки, це був наче райський куточок. Тут росли дивовижної краси дерева, рясно усіяні кольоровими плодами, яких він ніколи не бачив. Поміж гілками пурхали барвисті птахи, що заливалися співом. Неподалік жебонів струмочок, вигадливо обкладений камінням.

Звірята спокійно собі розгулювали, нітрохи не боячись прибульця. Вивірка навіть скочила розбійникові на плече, а олениця з оленятком підійшли впритул до прибульця і лизнули його долоні.

— Диво дивне! — чудувався Пинтя, адже очікував побачити царство знавіснілої Ґанджі-баби зовсім не таким. Може, він не туди забрів? Але ж Татош не міг помилитися!

За пишним садом стояла прегарна антична арка, обплетена виноградною лозою, що рясніла соковитими стиглими гронами. Збоку виднілася велика альтанка, а в глибині височів гарний ошатний двоповерховий будинок з червоним дахом і відкритим ґанком. Його не можна було назвати палацом, бо дім був невеликий і зроблений, вочевидь, з дерева. Але він був такий доладний, що його проста й чудова архітектура викликала захоплення. На галявині перед будинком чувся сміх. Пинтя, скрадаючись за осяйними деревами, висадженими в певному геометричному порядку, вирішив розвідати ситуацію.

Яким же було його здивування, коли він побачив дванадцять прекрасних дівчат у довгих сорочках із найтоншої прозорої тканини, які розважалися на чудовому зеленому моріжку, кидаючи в повітря великого синього м’яча. Вони були сповнені величної вроди, ніжної лагідності і благочестя, немовби зійшли на грішну землю з небесного раю. Лиш одна з них не брала участі у забаві. Вона сиділа оддалік і плела віночок.

— Церцерушка! — ледь не зойкнув уголос розбійник, відчуваючи, як пекучі пазурі втикаються в його серце. Навіть сліпий Фаралампас випхав з тайстри свого прецікавого носа. Адже стільки разів чув це ім’я від отамана! На щастя, Пинтю не розчули кралі, тож він міг стежити за ними далі, залігши в траві під крислатою яблунею.

Невдовзі повз дівчат прошкандибав молодик у червоному сюртуку, шитому золотом. Він тримав під пахвою чорного трикутного капелюха і сильно накульгував на праву ногу. Либонь, вона в нього була коротша. Щось було в ньому відразливе. Кульгавий видавався стурбованим чи переляканим чимось, бо раз у раз озирався. Дівчата не звертали на нього ані найменшої уваги. Видно, вони добре зналися.

Коли хлопець зник у будинку, за кілька хвилин на ґанок вийшла вродлива пані з довгим рудим волоссям. Усміхаючись, вона щось мовила дівчатам, далі плеснула в долоні, і за мить повітрулі почали обертатися на птахів і відлітати.

Коли красуні зникли, рудоволоса ще раз вдоволено усміхнулася, дивлячись просто на яблуньку, під якою затаївся легінь, і незабаром зайшла до будинку.

Бачачи, що нікого поблизу нема, розбійник почав перебігати від дерева до дерева поближче до чепурної будівлі. На щастя, тут не тримали собак, і він лишався непоміченим.

— А яка на вигляд Ґанджі-баба, друже? — зашепотів розбійник до Фаралампаса, шкодуючи, що не розпитав про це раніше Татоша. Адже гадав, що впізнає таку знамениту чаклунку одразу.

— Не знаю, — зітхнув учений щур. — Мені не траплявся її опис. Та навіть найпрекрасніша з мавп — потвора! Єдине пригадую, що їй тепер сімсот сімдесят сім років.

— Он як! Старезна як світ, — свиснув Пинтя. — А хто тоді ця пані з огнистим волоссям?

Але Фаралампас не мав, що йому відповісти. Пинтя вирішив заглянути у вікна. Але щойно він вибіг із затінку дерев на відкритий простір, як відчинилися двері і на ґанок вийшов кумедний тип у зеленому сюртуку зі срібними ґудзиками, що одягав на довгі білі вуха салатовий циліндр. Вони втупилися поглядами один в одного і на мить застигли. Обидва були заскочені несподіваною зустріччю і не знали, як відреагувати. Пинтя від того, що його так прикро виявили, а Зелений заєць — що побачив невідомого саме тут.

— Що… що ви тут шукаєте, п-пане? — нарешті пробелькотів після задовгої паузи тип у циліндрі.

— Ґанджі-бабу!

— Тоді вам сюди! — мовив заєць і прочинив лапкою двері.

Пинті нічого не лишалося, як зайти до господи. Зблизька він розгледів червонясті очі вухатого. Його погляд здався розбійникові змученим і приреченим. Зелений заєць провів його через темний передпокій із крученими дерев’яними сходами нагору і мовчки відчинив скляні двері, що вели праворуч.

Пинтя набрав повітря в груди, впиваючись запахом рідкісного ладану, що витав довкола, і, склеївши на устах ввічливу посмішку, зайшов до напівосвітленої просторої вітальні. Перше, що він