Надія Павлівна Гуменюк - Енна. Дорога до себе

худющий, коротка стрижка, великі темні очі, синій светр із сірою поперечною смужкою на грудях, вовняний шарф на шиї, сірі спортивні штани, домашні капці… Звідки він узявся? Не схоже, щоб зайшов у дім слідом за Аліною Вікторівною — з дощу. Та й кабінет… Кабінет був зачинений! Може, це… Привид?! Той самий, що ойкав і бубонів, але не показувався… Але хіба привиди з’являються серед білого дня та ще й при сторонніх? А може, це тільки я його бачу? Ні, Аліна Вікторівна також бачить.

— Браво! — вигукує привид. — Браво! Яке виконання! Які емоції! Яка потужна енергетика! Яка пристрасть! Давно не чув! Схиляюся! Гратулюю! Дякую! Бо я думав, що вже не дочекаюся, коли тут перестануть знущатися з маестро Огінського. Цілих дві години! Дві години полонез тягнувся, як дитячі шмарклі!

— Мої пальці ще так не вміють, — пробую виправдатися.

— До чого тут пальці? — незнайомець різко змахує рукою, скидає з шиї шарф, знову рвучко намотує його. — Музика — не в пальцях. А отут, у серці! — він з усієї сили гупає себе кулаком у груди. — Якщо її немає тут, то що можуть пальці? Ні-чо-го!

— Ви, мабуть, музикант? — Аліна Вікторівна здивовано дивиться на незнайомця.

— І як ви здогадалися? Був. Грав. Десь, колись і недовго. На органі. Чого ви так дивуєтеся? Авжеж, органи стоять тільки у храмах. Але ж не всі храми закриті — деякі ще й досі діють. Але якби й не грав… Такі твори повинна знати кожна людина. Хіба ні? Олесь! — він квапливо відхиляється від одвірка, робить кілька кроків у нашому напрямку, нервово стрясає коротко стриженою головою і простягає Аліні кістляву долоню з довгими, не по-чоловічому тонкими пальцями. — А ви не плачете за Вітчизною?

— Аліна, — вона ледь-ледь торкається його пальців. — Але ж я не прощаюся з нею, як Огінський.

— Авжеж. Ви ж не боролися під проводом Костюшка і не покидаєте свою землю, — іронічно хмикає Олесь. — Але хіба за Вітчизною плачуть тільки тоді, коли зоставляють її назавжди? Вважаєте, втеча у внутрішню еміграцію — це не прощання?

— У внутрішню еміграцію? — здивовано перепитує Аліна Вікторівна. — Я… Н-не розумію, про що ви говорите… Яка ще внутрішня еміграція? І взагалі, до чого тут еміграція?

— Ви яку консерваторію закінчували?

— Львівську.

— Так і знав.

— Вибачте, мушу йти, — Аліна Вікторівна хутко підводиться. — Чому б вам самому не вчити сестру?

Сестру? То Аліна Вікторівна вважає, що цей Олесь — мій брат? Хм… А я взагалі не знаю, хто він і звідки тут узявся. Олесь… Олесь… Із наголосом на першому складі… Це ж, мабуть, через нього сварилися Ядвіга і Борис Маркович. Тоді я ще подумала, що Олесь — коханець Ядвіги, до якого вона їздила вечорами, коли Бориса Марковича не було вдома, і якого вона любить більше за всіх на світі. Але ж він іще такий молодий, значно молодший за Ядвігу, і дуже на неї схожий. От я забудько! Борис Маркович ще й про братика Ядвіги говорив. Отже, Олесь і брат Ядвіги — одна й та сама особа?

— Олесю! — доноситься від дверей. — О-ле-сю!

Ядвіга кричить так, ніби хтось цілиться у хлопця зі зброї, а вона хоче закрити його собою. Не встигає. Борис Маркович відштовхує Ядвігу від дверей — вона аж заточується — і стає попереду неї.

— Ти здуріла! Як ти могла? У моєму кабінеті?! У моєму?! Ти… Ти… — він не може говорити, чутно видихає повітря і за три стрибки опиняється біля фортепіано.

Бориса Марковича лихоманить: обличчя налилося кров’ю, побагровіло, а світло-сірі очі на бурячковому тлі здаються майже білими. Та він хутко себе опановує.

— Аліно Вікторівно, ви вже закінчили урок? — питає стримано.

— Так, — вона поспішно закриває течку з нотами, запихає її в сумку і квапиться йти.

— Візьміть! — Борис Маркович подає їй купюру. — Беріть-беріть, ви ж не зобов’язані були приходити додому — це послуга на прохання. Дякуємо! І вибачте, в нас маленькі сімейні проблеми. Вам Олесь нічого поганого не сказав? Не образив?

— Ні-ні, що ви! Ми говорили про музику, тільки про музику! Олесь чудовий музикант і такий чемний! — Аліна Вікторівна квапливо бере купюру і поспішає до дверей.

— І ти, Ірино, також іди до себе, — наказує Борис Маркович.

Підіймаюся нагору й сідаю біля свого вікна-ілюмінатора. За кілька хвилин до будинку під’їжджає санітарна машина. І як вона так швидко дісталася? Бачу, як двоє міцних чоловіків виводять Олеся і заштовхують у задні двері. За вікном хлющить дощ, двір залитий водою. Ядвіга, простоволоса, в кімнатних капцях, бігає навколо машини, намагається побачити Олеся, але автівка без вікон, а двері вже зачинено. Вона гримає кулаками об металеву обшивку і голосно плаче. Я також плачу. Чомусь мені хочеться, щоб цей Олесь справді був моїм братом і щоб учив мене грати на фортепіано.

Пазл шістнадцятий Палац

Ми збираємося в дорогу. Борис Маркович обіцяє показати мені древній замок, на вежі якого гніздяться соколи-боривітри, і старовинний палац при замку. Колись у тому палаці впродовж кількох століть жили князі. А тепер їхні апартаменти займають його пацієнти.

— О,