Надія Павлівна Гуменюк - Енна. Дорога до себе

кого там тільки немає! І Наполеон, і Александр Македонський, і Катерина Друга, і римський імператор Нерон, а нещодавно навіть сам бородатий Фідель Кастро поселився. А знаєш, як мене там називають? Доктор Князь. А чом би й ні? Усе правильно — адже тепер палац нібито належить мені, — усміхається Борис Маркович. — То чому ж я, скажи, не ясновельможний князь? А якщо я князь, то ти, значить, хто? Князівна, княжна.

Вагаюся: сказати чи ні, як його називають у дитбудинку? Але вирішую, що краще змовчати. А раптом Борисові Марковичу не сподобається таке прізвисько? Доктор Князь — значно краще, ніж доктор Сніг. Доктор Князь — справді, ніби володар і замку, і палацу, і всіх підданих, які там живуть.

Борис Маркович тим часом стирає мокрою губкою сіру пилюку з вітрового скла, потім полірує його сухою шматиною і поглядає на двері будинку, звідки ніяк не вийде Ядвіга.

— Скільки можна збиратися? Ох, ці жінки! — кидає Борис Маркович мимохідь і знову заводить про палац. — Тому палацу, як я тобі вже говорив, років п’ятсот, але він ще стільки простоїть. А може, й більше. І це при тому, що хто тільки не брався його розвалити, по цеглині розібрати! Наприкінці вісімнадцятого століття, коли ця територія попала під владу Росії, він геть занепав і довго стояв пусткою. У тридцятих роках двадцятого — один із княжих нащадків почав відновлювати родинне гніздо, але вже у тридцять дев’ятому прийшла радянська влада і йому довелося втікати світ за очі, а замок із палацом знову зосталися без господаря. Нова влада розпорядилася було розібрати і мури, і палац, але старовинна кладка виявилася такою міцною, що її так і не змогли зрушити з місця. Навіть кілька німецьких бомб, що впали під час війни, не зруйнували будівлю — всередині геть усе вигоріло, але стіни не піддалися. О, у старовину будували на віки, спеціальний розчин на яйцях замішували — з усіх навколишніх сіл і містечок їх звозили. От той заміс і з’єднав цеглу так, що її й досі ніхто роз’єднати не може.

Після війни там була — ти не повіриш! — конюшня. Уявляєш — конюшня у княжих хоромах! Потім коней кудись вивезли, а приміщення віддали під склад. А недавно там психіатричну лікарню облаштували. Колись на всю область однієї вистачало, а тепер, за останнє десятиліття, душевнохворих стало так багато, ніби на нас якась психічна епідемія посунула, — довелося відкривати ще три в районах. Ця — найбільша з них. Так би мовити, спеціальний об’єкт обласного значення.

Усередині палацу, каже Борис Маркович, нині про колишню буржуйську розкіш вже нічого не нагадує, тепер там усе по-іншому, зовсім по-іншому. Але ж архітектура! Яка архітектура! Князі таки мали смак. Багато хто приїжджає в ці краї, тільки щоб поглянути на неї. Для спецлікарні таке приміщення — просто знахідка, це ж скільки коштів треба було б затратити, щоб збудувати нове! Та й місце для такого закладу — те, що треба: звідси не виберешся, навколо замку — ще й глибокий рів, а значить, і охорони менше потрібно, і клопотів менше.

Ядвіга виходить із будинку. На ній — приталена чорна сукня з декольте і довгими рукавами, прозорий чорний шарфик, накинутий на плечі і зав’язаний на грудях так, що прикриває декольте. Чорне волосся підняте і зашпилене на маківці. Борис Маркович здивовано і трохи нервово розводить руками.

— Ядзю, серденько, це що за демонстрація? У таку спеку! Ми ж із тобою вчора домовилися… Чи ти забула?

Ядвіга мовчки повертається в дім. Ми знову чекаємо. Борис Маркович розповідає мені про соколів-боривітрів, які живуть у вежі біля палацу. Цієї пори соколята саме стають на крило — може, мені пощастить побачити їхній перший політ. Це було б здорово!

Останнім часом Ядвіга чомусь відмовляється навіть сідати у вишневу автівку Бориса Марковича, їздить лише на своєму улюбленому зеленому «жучку». Але Борис Маркович віддав його в ремонтну майстерню. Мабуть, у «кузьки» якісь серйозні неполадки, бо вона стоїть там уже більше місяця. Борис Маркович каже: машина імпортна, у нас немає запасних деталей до неї, довелося виписувати з Польщі. А їх усе не надсилають і не надсилають.

Ядвіга вдруге виходить із будинку. Тепер на ній білосніжний літній костюм з вузьким чорним пасочком на талії та чорною брошкою біля комірця-стійки. На ногах — чорні «човники», в руці — чорна сумочка, на обличчі — темні окуляри. Довге чорне волосся хвилями спадає на плечі і груди. Вона така гарна й елегантна, що я не можу відвести погляд. Борис Маркович прицмокує:

— Ну королева! Просто з обкладинки журналу!

Ядвіга ніби й не чує — мовчки підходить до автівки, стає біля задніх дверцят, трохи здивовано дивиться на мене.

— Хіба Іринка їде з нами? Це обов’язково?

— Вона попросила — хоче побачити соколят.

Навіщо він так каже? Хіба ж я просилася? Борис Маркович запобігливо відчиняє перед Ядвігою дверцята. Вона сідає на сидіння, оббите вишневим оксамитом, я — біля неї. Всю дорогу Борис Маркович говорить, намагається жартувати, але реагую на його жарти тільки я. Ядвіга мовчить, за сонцезахисними окулярами не видно її очей, але мені чомусь здається, що вона плаче — беззвучно і без сліз. Чого вона така печальна і мовчазна?

Ось і замок, чи то пак спецлікарня. Величезний квадратний бастіон, широка брама під аркоподібним склепінням, біля брами — довготелесий опасистий дядько з червоною пов’язкою на руці. На пов’язці — напис «охорона». Вартовий догідливо усміхається до Бориса Марковича і згинається перед ним у дугу. Це трохи кумедно: низенький доктор Князь (чи все-таки — доктор Сніг?) і довготелесий череватий охоронець, схилений перед ним. Ми заходимо на