Роберт Отто Вальзер - Розбійник

мене слухає, що прийшла, щоб мене покарати і поцілувати, дає мені своєрідну втіху, і в душі я з повнісіньким правом сміюся над нею, а те, що, з мого боку, це, знову ж таки, дуже і дуже негарно, тільки подвоює, звісно, моє шанолюбство і ще більше поглиблює в мені насолоду, цю мою сутність, яку я відчуваю, як помахи крил і як поєднання усіх властивостей. Людей треба просто любити, і треба їм слугувати, скажете ви, і я з вами погоджуюсь. Але я увесь час, що вже сплив, кохав дівчину, з якої сміюся, бо кохаю її, бо кохання до дівчини, усвідомлення, що маєш кохану, немовби окрилює, сповнює глибоким-глибоким спокоєм і задоволенням, і ти не відчуваєш уже майже нічого, крім вдячности й радощів, і якщо це кохання ще й складається потім щасливо — а кохання, по суті, завше щасливе, тому що збагачує, і вся земна куля повертає до тебе своє миле обличчя вже через те, що в тобі відродилося серце, — то та, що сидить унизу оце, виходить, обдарувала мене, сама того, можливо, і не бажаючи, вона догоджала мені, так наче я був її владарем, а вона, бідолашка, — моєю служницею, хоч стати такою їй би ніколи, либонь, і не навернулось на думку. Тим-то я з повним правом і називаю її бідолашкою. Пані й панове, чи не впадає вам в очі, що тепер я дивлюся повз неї, так ніби її вже й немає — тієї, котру я спокійнісінько і без докорів сумління використовував як тільки хотів? Я бачу її у глухій комірчині, спустошену і покинуту, й нехай вона має хоч тисячу приводів тішитись, в очах моїх ця бідолашка і досі лишається жертвою розбійного пограбування, і мені неспромога позбутися враження, що я став переможцем над нею, і я мало не падаю, не лечу шкереберть, неначе той віз, плодами перевантажений, а плоди ті насправді належаться їй, їх забрано в неї, і душа моя з усіма її дзвінкими хвилинами щастя належиться їй. Бо звідколи я покохав її, мене ні на мить не полишає безглузде і воднораз чарівне відчуття, немовби в душі моїй висить багато-багато дзвіночків, і вони виграють чарівливу мелодію — тільки, здається, для того, щоб розважати мене у найкращому сенсі слова. Тій, хто мене слухає, я завдячую всі ці дзвінкоголосі радощі, на які вона мала б підстави мені позаздрити, якби про них знала, але я ніколи не вважав її аж такою тямущою. Загалом вона завше поводилась так, ніби стала моїм власним деревом, і я під його кроною непогано собі почувався. Я ховавсь у її затишній тіні. Поки я ще не знав її і не почав цінувати, то, якщо можна так висловитись, мляво вештався світом, а тоді дістав змогу опуститись на одіння цієї принцеси і відпочити, мов на ложе із моху, і я досхочу користався з цієї приємної змоги, і присутні тут пані й панове, мабуть, зрозуміють, що такою неймовірною щедрістю я зовсім не нехтую, ні, цього я не хочу сказати, одначе й не мушу надміру її цінувати. Я її використовую — ту, що сидить тут, — і потішаюся з неї. Я їй належу, хоч від мене вона геть нічого й не має. Я кохаюся в коханні до неї. Мені це кохання нічого не коштує. Дбає про неї отой, посередній. Його я за це хтозна-як поважаю і хочу звернутись до нього з проханням піклуватись про неї і далі. Він теж, як здається мені, сидить тут. Мені це досить виразно підказує тонка моя нервова система. І я його щиро вітаю, хай навіть не сумнівається. Я завжди цілував їй руку. Ні, не могла вона заборонити мені вгортати її у розкішні єдваби моєї ніжности. Коли я хотів бути поруч із нею, я казав: «Явися!» І вона миттю з’являлася. Вона завше була дуже слухняна, така, якою я лишень міг її побажати. Ніколи вона не відмовлялася бути для мене усім, і я, звісно, багатший, куди багатший від неї, бо кохаю її, а тому, хто так кохає, завжди дістається те, що йому треба для повного щастя і навіть більше, тож йому навіть доводиться пильнувати, щоб не набрати зайвого. І ось образ цієї дівчини став мені просто жахливим, і причину цього ви тепер зрозумієте: вона стала образом жертви розбійного пограбування. Щойно її побачивши, я втікав геть і втікав, певна річ, не з легкодухости. Мені зовсім не важко було заговорити до неї. Я й бажав цього і водночас не бажав у жодному разі, я боявся розмови із нею, бо вважав, що вона — невеликого розуму і в її товаристві я занудьгую. А хіба має право занудьгувати такий, як оце я? Ні, нудьгувати не має він права і не повинен. Та й навіщо? А тепер вона чує усе, що я кажу, і словами своїми я хочу завдати їй болю, такого глибокого, аби вона відчула, наскільки я її перевершую, наскільки її перевершує дух, що промовляє моїми вустами, — дух батька і матері, дух виховання, дух гуманности й звичаїв, а ще — дух батьківщини. Вона — з тих людей, котрі тільки першого серпня, тобто на свято закладення найголовніших засад нашої незалежности і свободи лиш на мить згадують про свою країну. Загалом вона, як і більшість таких, як вона, постійно лише розважається. Так живуть ті, кого називають звичайними, в кого розуму катма і хто в цьому світі й сам ледве присутній, бо не має чи майже не має зв’язку із минулим. Донині вона жодного разу не бувала у церкві. Сьогодні сюди привела її просто цікавість. До речі, вона б залюбки перемовилась словом-двома зі мною, але я завше робитиму все задля того, щоб цього не сталося. Якось вона попросила мене зробити щось задля сліпих, щось там пожертвувати, але я відмовився, аби лиш побачити, яку вона скривить міну, почувши мою відмову. Вона мала тоді розчарований вигляд, і ще дужче я покохав її за це співчуття до нещасних сліпих, які зовсім не бачать троянд, чий образ нагадує Євангеліє, не бачать і гір синьо-білих, лугів зелено-усміхнених, лісу, не бачать своїх коханих, але тим сліпим людям однаково можна, мабуть, позаздрити, бо їм геть нічого не видно, а бачать вони тільки внутрішнім зором, отож спершу мають придумати, що хочуть побачити, хоч потім завжди бачать це так само виразно чи навіть багато виразніше, аніж видющі. Адже кохання хоче бути сліпим,