Роберт Отто Вальзер - Розбійник

і я, мабуть, утік від Едіт, щоб не стати видющим. Щораз, коли я її бачив, на мене наринало якесь потьмарення. Бачити свою кохану для мене було все одно, що її втрачати або бачити перед собою щось велике-велике, таке, що своїм образом заступало собою весь білий світ, навіть мене і саму її. Про це ота байдужлива, ота нездогадлива і не здогадується. Нічого вона не відчуває, навіть тепер. Вона, бачте, гадає, що відчувати — це надто для неї низько і може завдати їй шкоди. Нічого вона не сприймає серйозно. Її кавалер — також невимовна буденність, з нього вона аж пре, що, одначе, мені не завадило поцілувати її на сходах, устелених килимом; але докладніше я ті сходи не хочу описувати. А тепер приготуйтеся почути про один неприємний випадок. А втім, доведеться кілька хвилин зачекати, бо вона ще не зібралася з духом, щоб помститись за себе. Едіт знає, яка вона боягузлива. Щоб її подратувати, я завше з’являвся на її очі одягненим казна-як, а тепер у моїй кишені ще й лежить гонорар. Дістав я його за історії, що їх про неї ж таки і вигадував, зо сміху аж падаючи зі стільця. От було б здорово, якби я і тут оце брик — і гепнувсь додолу. Тоді можна було б зі мною що завгодно робити — узяти мене, віднести кудись у шатро й укласти на зеленому листячку.

І раптом він гепнувсь додолу. Тихий скрик пролунав під високим церковним склепінням. Едіт стояла, гордо піднісши голову. З її рук вислизнув револьвер. Сходами від катедри вниз стікала дорогоцінна розбійницька кров. Інтелектуальніша кров не проливалася ще ніколи.

— Інтелектуал щонайвищої проби, а водночас і дурень! — прошепотіла Ванда.

Кілька добродіїв шанобливо стали довкола німотно застиглої месниці. Її кавалер і цієї хвилини поводивсь тактовно, інакше й не скажеш, а отже, як посередність. Пані фон Гохберґ поклала розбійнику руку спершу на груди, тоді на чоло. Якась дівчинка тихо промовила:

— Серце б’ється, я чую, як воно б’ється.

Його підняли з підлоги. Хтось телефоном викликав швидку допомогу, і вона вже невдовзі й приїхала.

— Він говорив аж надто вже вільно, — зауважила пані дружина професора Амштуца.

Пострілу майже не чули. Те, що він не пролунав, усі сприйняли як загадку.

— Провчити його й належало, — промовив один із добродіїв, що клопоталися біля Едіт.

Вона була безпорадна. Той, хто карає, нерідко опиняється в скруті. До того ж нервове напруження… Ні, жінці не просто стати суддею. Задля годиться Едіт тимчасово взяли під арешт. Зробили це якнайобережніше. Губки у неї тремтіли. Певна річ, вона діяла у гарячковому стані. А втім, вона і сама підтвердила, що розбійник був дорогий її серцю. Усі це збагнули відразу. Усі наперед її виправдали. А пані фон Гохберґ підійшла до красуні й спитала:

— Чому ви так учинили?

— Тому що мені під секретом сказали, нібито він лихословив із приводу смерти Вальтера Ратенау.

Цю заяву зустріли з неабияким захватом ті, кому випало щастя допитати Едіт. Ті люди подумали, що на цей вчинок її вповноважив якийсь комітет.

— Це правда? — хотілося знати пані фон Гохберґ.

— Ні, я сказала це просто так.

Церква збезлюдніла. Едіт попросили наразі перейти до однієї хатини; мовляв, її проведуть туди, і вона там трохи посидить, підперши рукою голову. Там вона зможе, мовляв, подумати про свою долю і, зрештою, мати досить чарівний вигляд. Та хатина уславлена тим, що лишилася ще від часів Директорії[24] і стоїть посеред своєрідного національного парку, хоч однозначно про це ніде і не сказано. Це нам спало на думку між іншим. Є в тому парку колона, мальовничо потріскана і поколена, й Едіт, прихилившись до неї спиною, змушена, тобто, щоб не так різко казати, має сидіти й чекати, поки по неї прийдуть.

Поки я чипів над цими рядками, один концерт довелось, певна річ, пропустити. Знов я проґавив нагоду почути й побачити таку знаменитість. Укотре вже? Я маю реальні шанси завести знайомство з однією із най-шляхетніших жінок у нашій країні. Вона вельми прихильно цікавилась моєю простою особою. То й що?

— Позаяк у пізнанні людей ми усе ж таки лиш початківці, а в бажанні пізнати самих себе такі боягузи чи, краще сказати, такі ледарюги, то дозвольте провести вас до вашого розбійника, що лежить у шпиталі, люба Едіт, якщо ви не ображаєтесь, що я звертаюсь до вас отак просто й довірчо, як і колись, ви ж бо така мила й гарненька, — промовила пані фон Гохберґ до дівчини із одиночної камери, зізнавшись, що від неї у захваті, й попросивши її іти за собою.

— Ой, та не треба, ласкава пані, — як завжди, незворушно й покірно відхилила Едіт запропоновану честь і з так званою тривогою в голосі відразу спитала: — Як він там?

— Самі ж і побачите.

Пані фон Гохберґ не стала відповідати на запитання цієї гарненької, лебединої дівчини, і всю дорогу обидві мовчали. А їхня дорога, до речі, вела повз одне видавництво, яке випускало переважно книжки наукові. Автори белетристики трудилися провідниками у горах чи крутили завивки на побігеньках у перукарів і кривили якомога привітнішу міну через сувору оцю необхідність ширити ниву свого заробітку. Розбійник наш щойно поїв і тепер спочивав. Про витрати на його лікування потурбувалась громада, вона це вважала за свій обов’язок, адже розбійника, так би мовити, вивели з ладу, коли він виконував громадську роботу. У лікарів та медичних сестричок цей пацієнт, такий незвичайний, викликав своєрідну симпатію. За обстеження і процедури він щоразу всім дякував, мов справжнісінький янгол. Схоже, просто він був людиною з досить тонкими смаками. Читати йому ще не можна було. Його мозок потребував відпочинку. Газети, звичайно, ґрунтовно описали той романтичний випадок у церкві, надрукувавши про нього розлогі й докладні репортажі. Численні листи, в яких люди цікавились, як почувається такий дорогий їм усім пацієнт, лягали щодня йому якщо й не на ліжко, то принаймні на столик із коліщатами, щоб хворий мав змогу