Роберт Отто Вальзер - Розбійник

до пів на четверту. Збігали хвилини, час, звісна річ, не стояв на місці. Те, що йому не спадає ніколи на думку зрештою взяти і зупинитись, декому з вельми тямущих людей видається чимсь дивовижним. А було б так цікаво, так по-новому, якби все, геть усе раптово немовби сумирно вляглося у ліжечко, і задрімало, і спочивало б собі й спочивало. Але такого, як видно, ніколи не станеться. І ось перед тими, хто зібрався у церкві, з’явився священик, статечний добродій, і відрекомендував розбійника — свого «любого друга і працьовитого ближнього», як він назвав його не без ноток веселого настрою в голосі, й розбійник піднявся на катедру — піднявся природно і звично, себто такими легенькими, можна навіть сказати, грайливими кроками, що це вже були і не кроки, а радше крочки. Усі дихали трішечки занепокоєно. Як поведеться він на такому почесному місці? Це тривожне запитання мимоволі промайнуло у кожного в думці тієї хвилини, коли гість, тихесенько разів два кашлянувши — він зробив це, не в змозі побороти в собі відчуття, яке підказало йому, що на такому врочистому місці показати легеньке збентеження буде доречно, — промовив:

— Шановне моє товариство, з дозволу пана священика, який виявив ласку і особисто провів мене на це місце молитви й піднесення духу, я звертаюсь до вас зі словами любови, і та, що її я кохаю, либонь, також прийшла послухати, які помисли осявають мене і що я скажу. О, якою прекрасною має стати для мене ця мить!

Певна річ, убрався розбійник, як і годиться, у строгий, хоч, може, і трохи дешевий, костюм. Під секретом зізнаємось: костюм його коштував шістдесят франків, і розбійник прийшов сюди просто з крамниці готового одягу, де він після годинних чи й триваліших пошуків, удаючись до порад фахівців, знайшов-таки те, що хотів. Адже виступати він мав не як офіційна, а як приватна особа. Сорочка на ньому була без манжет. Але цього браку ніхто не помітив. Обличчя — трохи змарніле від життєвих незлагод, як у людини, що стужилася за душевним спокоєм, а його все нема і нема, і вона мовчки воює за нього удень і вночі. На слухачів його вираз обличчя справляв враження досить коректне. Звернувшись до них, він задер голову високо-високо, як співак, що співає до високості, а не в підлогу. Ванда сиділа в ряду аж тринадцятім, це достеменно з’ясовано. Сиділа вона поміж літнім добродієм і якимсь хлопцем. Завдання людей маленьких і полягало, і полягає в служінні людям великим. Дивно, що про це ми згадали саме тепер. Однак ми не маємо наміру через це зауваження порпатись у своїй пам’яті, навпаки, повідомимо, що Ванда виглядала чудово, вона була ніжна, немовби вишнева квіточка, й огорнена чорним серпанком, який не доконче мав означати жалобу. Чи, може, в неї помер наречений? Про це ми не знаємо, про це ми не маємо та й не бажаємо знати. Вандині очі дивилися владно. Люди маленькі нерідко поводяться владно — так ніби для того, щоб дати нам привід поусміхатися. В її вельми поважному вигляді було щось потішне. Як вона чарувалася своєю застиглою поставою! Чи вона не нагадувала одну із равеннських картин із часів раннього християнства, на якій вірні із подивом усвідомлюють свою досі незнану набожність, що закралася їм у душу, і через те в них так широко, так напрочуд прекрасно і широко розплющені очі? А чи була в церкві й Едіт? Звичайно, була. Сиділа вона у переднім ряду, була вбрана в усе білосніжне, а її щоки… Щоками її донизу спадав рум’янець, неначе смертельно стомлений лицар летів зі стрімчастої скелі в безодню, щоб самопожертвою зняти закляття із рідного краю. Ах, як чарівно горіли у неї щічки! А її ніжки у вишуканих черевичках постукували одна об одну, немовби усе хвилювання було зосереджене саме у них і немовби вони туркотіли, сварилися поміж собою, як двійко розгніваних голубків. Едіт була наче втілена цнотливість. Так наче вона геть не хотіла сюди приходити, а щось притягло її на срібних мотузках. Її кавалер сидів поруч. Чи його втаємничили в суть того, що тут діялось, з’ясувати вже важко, а розбійник тим часом говорив далі, і сказав він таке:

— Величний цей храм, повен спраглих послухати…

Щойно слова ці злетіли із уст його, рядами відразу пройшовся тихесенький шепіт, і хихотіння, і легеньке кахикання, та скоро все змовкло. Усі вочевидь схаменулися хутко і знову уважно прислухались. Здавалося, всі на хвилинку забули, де вони, а тепер ніби знов повернулись до тями. «Він повинен за все відповісти!» — холодною хвилею вдарила думка в Едіт, і єство її враз оскляніло і забриніло від рішення, яке в ньому проклюнулось. Але жодного рішення Едіт іще не ухвалила. Рішучість пронизала її, як сонячний промінь пронизує прозору посудину.

— Коли я в новому костюмі простував щойно містом, — провадив розбійник своє «виправдання» далі, — то почув, як за спиною в мене хтось кинув: «А костюм йому личить». Ці короткі слова мене трохи окрилили. У житті я частенько впадав у потік ейфорії від якихось малозначущих обставин, і його хвилі несли мене так, ніби я був чимось плавким і легеньким. За цей гріх — певна річ, невеличкий, а з другого боку, можливо, і дуже великий, — у дорогих моїх ближніх я прошу прощення.

«Він і тут навіть не думає про свого Бога», — промайнуло як заклик до справедливости радше в душі, ніж у голові, Едіт. Так ніби вона хотіла собі сказати: «Він зізнався».

— Я не хотів би хизуватися тут своїми недоліками, хоч мені було б легко покаятись і в такий спосіб розважити серце. Я весь час тільки й думаю про всі ці дрібниці, скажімо, про те, як одного чудового дня, так би мовити, низько вклонився коханій, а на мене вона ледве й глянула, чи про те, як серед білого дня перед тою книгарнею, що в середмісті, знепритомніла дівчина, так наче невидима сила украла у неї свідомість. Потім багато разів я збирався подарувати їй квіти, фіалки, але так цього і не зробив. Такий ось букетик фіалок можна придбати всього-на-всього за півсотні сантимів, але, запевняю вас, не скупість мені завадила зробити тій дівчині таку невеличку приємність. Я схильний скоріше до марнотратства, аніж до скупости, й те, що вона тепер сидить унизу тут і