Роберт Отто Вальзер - Розбійник

Либонь, оте шепотіння дійшло й до її вух. Вона зробилася дуже, дуже замислена. А якось застигла з обличчям, білим як сніг. Може, саме подумала, що має колись померти, хоч нині, така рожева й щаслива, ще ходить попідруки із ним, посередністю. Сьогодні в розбійника геть блідий вигляд — через цю писанину, ви ж бо собі уявляєте, скільки зусиль докладає він, добросовісно мені помагаючи в роботі над оцією книжкою. До кавалера Едіт, атож, до тієї ж таки посередности — загалом він, до речі, справляє враження чоловіка доволі кремезного, — розбійник звернувся одного дня зі словами, в яких повідомив, що допомагає одному автору писати роман; сам роман невеликий, мовляв, але змістом багатий і весь густо просяклий, просто буяє культурою, а присвячений він переважно Едіт, яка й виступає у ньому головною фігурою. Сказавши про це, розбійник всміхнувся, а приятель тої Едіт аж затремтів, тамуючи лють, і через силу промовив:

— Погань.

— Як казати по суті, — заперечив розбійник, — то всі ми, хто пише романи й новели, у певному сенсі — погань, бо, коли натискаємо на гачок нашої зброї, я хочу сказати, беремо на мушку свої вельми поважані прототипи, — усі ми вдаємося до шанобливої нешанобливости, до несміливої смілости, до безстрашного страху, до стражденних веселощів і веселих страждань. Такі уже звичаї в літературі. Ви, мій поштивий добродію, з поетичним мистецтвом, як здається мені, не дружите, а то добре подумали б, перше ніж кинути оте чудернацьке слівце. Але я, слово чести, за це на вас не ображаюся і шкодую, що вжив тут трохи сильні слівця «слово чести», які можуть видатись не зовсім доречними й вам, і самому мені. Я бачу, ви ось курите люльку.

— А чом би мені й не курити?!

— Про куріння й про люльку в романі також, певна річ, буде згадано.

— Я не знаходжу слова, щоб ним означити всю вашу жорстокість!

І вони розійшлися, й кожен вибрав свій шлях. Він, либонь, розповів — ну звичайно! — Едіт, що розбійник допомагає одному письменнику писати якусь історію, і Едіт, либонь, спробувала приховати свій переляк під личиною удаваної байдужости. Але приятель розгадав її переляк. У своїй посередності він не знайшов і кількох путніх слів, щоб утішити дівчину. А вона була дуже стривожена й тихенько пробурмотіла собі під ніс:

— Хто б міг подумати, що воно так обернеться… — І в очах її зблиснула немовби солодка, гаряча сльозинка обурення. Дівчина думала: «Я прогнала його, й він пішов до якогось відомого автора, все йому розповів, і тепер вони вдвох, у спілці й супрязі, щось виплітають і пишуть про мене, а я захиститись не годна, й за мене ніхто не заступиться. Я мушу миритися з писаниною-вигадкою цього скупердяги, який жодного разу не розкрив гамана й не розщедрився навіть на сотню франків. А найжахливіше в усій цій історії — те, що він мене любить, а грабує, мов той розбійник, просто з прихильности й відданости, а цілий світ знає ж бо, що сама я такого повік не допустила б. Господи на небесах, дай мені сили помститися».

Вона згорнула на грудях руки, а тим часом будинки, що стояли у цьому гарненькому місті тісно один побіля одного, то темнішали під хмаровинням, то світлішали в сонячнім сяйві, а коні тягли екіпажі, а трамвай скреготав, тобто мчав, і гримів, і побрязкував, авта котилися, а хлоп’ята заводили гру, а матері тримали за руку маленьких дівчаток чи хлопчиків, а чоловіки гуртувались, щоб грати у карти, а подруги-сороки із нетерпінням ділилися своїми новинами, і все це жило і рухалось, люди одні відбували, другі зате прибували — пішки чи потягом, хтось ніс картину, дбайливо загорнену, хтось — драбину, а хтось — навіть канапу, і можна було спокійнісінько дати віднести додому й себе, а за містом ці люди гуляли в зелених лугах і лісах, а посеред міста над дахами будинків здіймалася церква, мов сторож, що закликає до любови і єдности, або мов струнка молодиця, що тягнеться до справжніх, серйозних сімейних стосунків, бо навік молодими лишаються миті, коли відчуваєш, що життя — річ серйозна, що воно зеленіє, кривавить, всміхається, воно — ніби віра, що становить початок і — після тривалих сумнівів, а може, й зневіри, — багато у чому або вже й у всьому помалу стає кінцем і нагадує прорість, а кінець і початок, відмирання й зародження нерозривно пов’язані. Горда вежа у своїй непохитності мовби похитувалась. Те, що не гнеться, нерідко згинається непомітно всередині, а те, що не рухається, прагне зрушити з місця, починає рухатись колами і наближається до тої вежі, щоб її роздивитися, та побачити вежу йому не щастить, хоч воно й докладає зусиль. Хто йде, той переймає на свої плечі ношу того, хто ходити не годен; що кам’яне, те прагнуть розм’якшити, а що м’яке, те саме переводиться в камінь. Чом же людина для віри зводить таку мовчазну споруду, а потім співає, очі здійнявши до світла, й полишає ті високі склепіння, повна снаги і втіхи, уроча й окрилена? А якось один чоловік кинув розбійнику: «Ти зсунувся з глузду», бо той завів мову про відданість праці. Але ми й самі надто часто говоримо різко тому, що нам кажуть про те, що ми щойно сказали собі вже й самі і тепер змушені змиритися з тим, що почули. А приятель тої Едіт сказав їй: «Щоб ти мені більше про нього й не думала!» Але наш розбійник тинявся по вулицях, свято вірячи в те, що вона час від часу про нього думає. І ось якось пополудні дійшло до вже згаданої церковної катедри і до отої проповіді.

У призначений час у церкві сиділи майже самі дівчата, але з-поміж них і кілька жінок, кожна з яких становила, можна сказати, видатну особистість, як от, наприклад, пані фон Гохберґ, відома усім добродійниця, що своїм розумом, а також люб’язністю засягнула блискучої слави. Казали, що вона полюбляє обплітати себе своєрідним віночком із молоді, цебто віддає перевагу веселій компанії. Сфери фінансів і вчености відрядили до церкви по одній представниці. Панувало неймовірне пожвавлення. Не важко собі уявити, як нетерпляче присутні — серед них представники й чоловічої статі, хоч, певна річ, і трохи меншим числом, — чекали розбійника. Стрілки годинників дійшли вже