Роберт Отто Вальзер - Розбійник

— сказати б, ще немовби очима дитини. А оскільки жінкам притаманне чудове уміння давати правдиву оцінку, то в них прокидаються ревнощі до кожного чоловіка, котрий також уміє давати правдиву оцінку, і вони відчувають цілком природну потребу позбутися своєї здорової здатности давати оцінку, тобто потребу, сказати б, у чомусь іншому, позаяк це їхнє вміння їм набридає, адже вони хоч-не-хоч розуміють, що їм так рідко трапляється привід посміятися з себе чи, коли хочете, себе навіть висміяти. Жінки одна одній надто мало цікаві, бо всі вони дуже розумні і в цьому так жахливо одна на одну схожі, що жодній уже не вдається пошити решту посестер у дурні, наплести їм сім мішків вовни, чого іноді аж-аж-аж як кортить, адже для людини нема більшої втіхи, аніж відчувати свою вищість над рештою. З цієї причини нам видаються такими смішними собаки, коти і мавпи, та найдужче людську посередність потішає який-небудь недоумок у людській подобі, дитинність його й легковірність. Одначе коли такий легковірний і простодушний це помічає, він починає вдавати із себе велике цабе і навіть, буває, залюбки відповідно й поводиться. Та усвідомлення свого становища може й завдати йому болю. А що, коли біль цей дасть йому втіху? Що, коли ця своєрідна втіха викличе в нього сміх і коли в цьому своєрідному сміху він знайде лише утіху? І позаяк така посередність — я хочу сказати, ця прекрасна властивість — набула, нам здається, такого поширення, то, можливо, всі ці посередності — насправді зовсім не посередності, а ми тільки гадаємо, що вони — посередності? І коли в тій дзеркальній залі Ванда дорікнула Едіт, що та, як розбійниця, відібрала у неї розбійника, Едіт відказала:

— Я ж бо дівка проста і його зовсім не розумію. Хіба я його домагалася? Аж ніяк. Одного чудового дня він побачив мене і був, як про це часом кажуть, приголомшений. Він шукав дівчину, на яку міг би спертися, щоб із нею приспати думки, які ти у ньому розбурхала, приспати, як маленьких дітей, що стомилися пустувати й вибрикувати. Ти дуже його замордувала. Це банально звучить, але, мабуть, схоже на правду. Ти завше його цуралася, й тому він почав придивлятись до інших, став шукати таку, яка б тихо-мирно лишалася з ним. Ти раз у раз утікала від нього і цим, очевидячки, грала йому на нервах. Гадаю, ти й сама розумієш. Перед тобою стоїть оце дівчина, що вважає себе порядною. Щодо цього я могла б тобі ще багато чого розповісти. Від розбійника ти вимагала лише ґеніальних учинків, та щойно він якось легенько тобі натякнув, що ладен утнути, якщо можна так висловитись, щось ґеніальне, ти відразу заволала на ґвалт. До того ж насправді ніхто з ним серйозних стосунків не мав. Він зв’язався зі мною, тому що хотів, щоб я мала з ним справжні стосунки. Але справжніх стосунків я з ним не мала і навіть сама до пуття не знаю, чому я на них не зважилась. Він був, як здавалось мені, такий мовчазний і це навіть трохи підкреслював. Він був зачарований мною. З одного боку, це мені лестило, а з другого, в отому своєму зачаруванні він здавався мені вже надто нудним. Ні, я не хотіла позбавляти розбійника того його зачарування, тож і подумала: хай уже буде таким, який є, хоч таким мені він і не дуже подобався. Він здавався мені водночас і зворушливим, і жалюгідним, але я все одно неабияк його поважала. Як на мене, він був незвичайний, та, може, я відкрила б у ньому й що-небудь звичайне, якби придивилась до нього пильніше. Перед ним я вдавала, ніби дуже бентежуся, бо гадала, що поводитись так мені буде зручно, та так воно, врешті, й було. Ми з тобою взагалі полюбляємо зручність. Адже з ним тобі, Вандо, було теж дуже зручно, та якби й сам він, зі свого боку, був трохи зручніший, то хіба б ми на нього так дуже тепер нарікали? Не думаю, що ми на це мали б яке-небудь право. Тобі, звісно, зручно закидати мені, нібито я відбила його у тебе. Ми обидві поводилися щодо нього, по суті, однаково. Я теж утікала від нього, а коли він мене віднаходив, я вдавала, що цим невдоволена, а він від мого невдоволення — як на нього, неповторно-прекрасного — був, звісно, у захваті. Певна річ, я була змушена замикатись від нього в собі і казала йому: «Покинь мене». Точнісінько, як оце ти. До речі, мені дуже приємно, що ти намагаєшся поговорити зі мною, що ти намагаєшся щось почути від мене, але в тебе нічого не вийде. Я просто не можу сказати тобі усю правду про те, як воно вийшло, бо правди всієї не знаю й сама, та й не дізнаюсь ніколи. Річ у тому, що я, власне, не знаю ані саму себе, ані його, ані тебе, й не можу сказати всю правду тому, що вона схована за мільйонами гір у долині, й він здебільша буває тепер саме там, а тут його бачать нечасто. Дехто стверджує, нібито десь у гайочку він влаштував собі дуже розкішне ложе й на ньому годинами спокійнісінько обміркує, що в нього сталося з нами двома, і про мене йому міркувати любіше, аніж про тебе, я йому нібито ближча, бо і йому, і самій мені пояснити мене дуже важко, і тому я, мовляв, — найчарівніша, хоч насправді ти від мене й чарівніша, та про це він, одначе, забув. Лишень про одне я шкодую — і про це мені краще б не знати: що він задоволений. Та я переконую сама себе в тому, що хай уже так воно й буде.

Яка вона стала гарна, коли ці слова промовила! Насправді розбійник щодо Ванди почувався, мов батько, а щодо Едіт — мов хлопчик. Але дівчата про це не знали. Едіт подала руку Ванді, а та проказала:

— Вона мені не до вподоби.

Щоправда, проказала вона це анітрохи не різко, а лиш награно закопиливши губки. «Вони не лихі одна на одну», — подумав слухач. Ви ж бо уже здогадалися, хто був цей слухач, — той, що стояв за портьєрою. Пригадую, я про це вже писав.

Щодня, ідучи до Едіт, він чув, як дорогою люди із вельми заклопотаним виглядом рішуче казали: «Він робить її нещасною».