Адам Багдай - Пірати Співучих островів

— Ми хотіли поплисти на острів Свети Никола. Там, кажуть, живе пустельник, який зовсім не є пустельником.

— Що? Що ти вигадуєш? Іще й глузуєш із мене?

— Спитайте, дядечку, Іва, він вам розкаже. Місцеві власті буцімто зробили з нього пустельника, аби закордонним туристам було на що дивитися.

— У тебе, либонь, гарячка!

— Ні! Тільки той пустельник сам із Петроваца, і коли на острові немає туристів, то він іде до пивниці, попиває там вино і слухає радіо, бо йому дуже нудно. Я навіть подумав, що з вас, дядечку, був би першокласний пустельник, і ми заробили б трохи грошей.

Дядечко розпачливо звів руки до неба.

— Ти, певно, збожеволів!

— Зовсім ні. Я тільки подумав, що замість продавати апарат, ми могли б удавати з себе пустельників і зібрати доларів на дальшу дорогу.

— Що ти валиш із хворої голови на здорову? Я так, а він сяк! І ще називає мене пустельником! Ловке зіллячко я взяв із собою!

— Коли так, то я можу до кінця подорожі мити посуд...

— Не перетрудився б, мій дорогенький.

— Чому?

— Бо ми повертаємо до Варшави.

Запало те, що в таких випадках звичайно западає — могильна тиша. І міна у мене була могильна, бо враз я збагнув, що кінчаються найкращі дні мого життя. Я мав побачити ще стільки цікавого, пережити ще стільки тих гарних днів, а тут — бах! — треба повертати. Я мало не плакав, але не міг дозволити собі розпустити нюні при дядечку. Зціпив тільки зуби, і що міцніше зціплював, то дужче хотілося мені плакати.

— Чи... чи ми небезпремінно маємо повертатись?

— Ти повинен зрозуміти, що я відповідаю за тебе! — гнівно обрушився дядечко.— Дідько тебе знає, якого коника ти ще викинеш...

— Даю слово — нічого більше не викину...

— Ба це ти тільки так кажеш!

— Постараюся не викинути.

Якусь мить дядечко куйовдив пальцями руду бороду. Раптом глянув лагідніше.

— А до того... у нас немає вже грошей.

— То продаймо фотоапарат... Дома ж у вас є ще один.

— А як не знайдемо покупця?

— Я побалакаю з Івом, може...

— Не турбуйся, — мовив дядечко, блимнувши очима.— Вчора я вже про все домовився. Є тут один француз, який хотів би мати такий апарат.

— Ур-р-ра! — радісно вигукнув я, вмить розгадавши дядечкову гру. Любий чародій, він спочатку надув губи, прочитав мені доброго отченаша, і все це задля того, аби потім виправдати продаж фотоапарата. Милий хитрун, нічого не скажеш!

Тим часом милий хитрун спинив мене.

— Нема чого радіти! Тих грошей нам стане тільки на дорогу додому. Не добиратися ж нам пішки. Так, Марцінку, на жаль, ми банкрути... Мені дуже прикро, що так сталося.

Становище і справді було безвихідне! Годинника продали і проїли, перед нами — ніяких видів, окрім казкового виду на скелясту затоку. Ех, коли б ото дядечко не витріщав так очей перед кінокамерою, були б ми тепер майже мільйонерами, а так що ж нам лишилося? Хіба тільки вдавати пустельників.

Я був геть прибитий, і дядечко теж був прибитий, а в казанку тим часом щось варилося, вдаряючи в ніс розкішним запахом. Незабаром я впевнився, що то чудова юшка.

Після юшки і дух покріпшав.

— Нічого не вдієш, — озвався я.— Що з воза впало, те пропало. Не годиться опускати рук.

Дядечко нічого не сказав, тільки заспівав собі якесь бумтарарадабум, здається, арію з «Ловців перлів» чи з «Веселої вдови».

— Коли вирушаємо? — запитав я.

— Може, ще побудемо кілька днів. Це залежить од того, скільки француз дасть за апарат.

Я не встиг закінчити розмови, бо прийшов Іво.

— Привіт! — сказав він.— Хочеш зі мною ловити рибу?

— Чудово, — відповів я. — Зараз візьму маску і ласти.

Подалися ми до затоки. Іво мовчав.

— Від’їжджаємо, — озвався я.

— Шкода. Я дуже полюбив тебе.

— І я тебе.