Адам Багдай - Пірати Співучих островів

— Напишеш мені, правда?

— Неодмінно! Надішлю фотознімки нашого загону. Шкода, що ти не в Варшаві.

— Або що ти ходиш до школи не в Чачаку.

— Авжеж. Добре було б нам.

— Може, на той год знову приїдеш?

— Може... якщо дядечко мене візьме. Але після вчорашнього навряд.

— Дуже гнівався?

— Ні. Він не вміє серйозно гніватися.

— Моя мама не хвилювалася за мене. Знала, що я дам собі раду. Тільки той швед наробив гвалту, підняв на ноги всі рятувальні станції від Бара до Герцегнового.

Ми спустилися до затоки. Вода була спокійна, в ній відбивалися обриси скель і темні верхівки піній. Там, де вода доходила до скель, видно було зграйки рибок і колючі клубки морських їжаків. Невеликі краби вилазили на скелі. І дві здорові чайки кружляли в повітрі.

Іво скинув одежу.

— Скажи,— запитав,— ти добре злякався?

— Злякався.

— Я теж. Кожен при такій оказії набрався б страху. Цікаво, чого ти поплив зі мною?

— Думав, що вкупі бадьоріше... І ніяково було, що ти сам...

Іво лагідно всміхнувся, поклав мені руки на плече.

— Ти добре зробив. Не знаю, чи сам я дав би собі раду. Дякую тобі.

— Дурниці! То я тобі маю дякувати. Пам’ятаєш, коли човен пройшов повз нас — я гадав, що мені вже амба. Коли б не ти...

— Що там балакати, — урвав Іво, — я теж ледве вже руками ворушив. Кепсько визначив відстань. Головне — все скінчилося добре.— Іво сів на скелю, неквапом надів ласти, потім узяв коротенький спис і скриньку із скляним дном.

— Нащо тобі ця скринька? — поцікавився я.

— Магічний апарат,— відповів Іво.

— Ловиш у неї рибу?

— Ні,— засміявся Іво.— Під водою, коли здіймаються хвилі, світло заломлюється і важко побачити дно моря. Скло вирівнює це заломлення. Як хочеш, то можеш побачити.

— Ти ж знаєш, що я не вмію як слід пірнати.

— Не журись, я навчу тебе.

Щоб навчитися пірнати, потрібні нирець і глибока вода. Води було досить, бракувало тільки нирця, тож хоч-не-хоч я згодився. Після нашої нічної пригоди я пішов би за Івом на край світу. Це чудовий товариш — не глузував, а одразу ж заходився навчати — що, де і як.

Після кількох спроб я дістався до дна. Узяв звідти камінь і виплив з ним на поверхню.

— От бачиш! — зрадів Іво. — Я ж тобі казав, що це не так важко.

Я не міг нарадуватись! Переді мною відкрився новий світ — мовчазний, зеленаво-голубий, таємничий, повен найрозмаїтіших несподіванок. Скелі утворювали під водою красиві гроти. Вони були вкриті фантастичними водоростями; одні, фіалкові, вилися, як волосся, інші — червоні, мов коралі — росли густо, купами. А між ними плавали проворні рибки.

Найбільше було морських їжаків. Колючі клубки їх скидалися у воді на штучні квіти. Я спробував навіть зірвати одну таку «квіточку», та, на жаль, так поколовся, що вже ніколи більше не пробуватиму.

Далі починалося провалля. Вода там щораз темнішала: блакитний колір переходив поступово у темно-синій, а потім — у чорний. Наймиліше було перевернутись у воді на спину і глянути вгору. Тоді в мене виникало таке відчуття, ніби я раптом опинився у величезній скляній кулі: наді мною висіла чудова блакитна баня, а ясні смуги відбитого сонця пливли у воді, мов чарівні стрічки.

Мені так сподобалося пірнати, що я нічого більше не робив, тільки витягував із дна каміння. Іво тим часом полював на риби. Він скидався на полінезійського хлопця, якого я бачив у одному навчальному фільмі: чатував біля скель, а як помічав здобич — обережно пірнав і підкрадався до неї. Потім блискавично пробивав її списом, немов стрілою. Майстер, їй-богу!

Іво робив так само.

За півгодини він витягнув з глибини п’ять чудових рибин: дві зубатки і три якихось риби з золотавою лускою та червоними хвостами. Відклав одну зубатку і дві червонохвості.

— Пригодиться вам,— промовив.— Ти казав, що дядько — майстер готувати рибу.

Так, це правда. Зубатка, яку дядечко спік по-рибальському, на рожні, була восьмим чудом світу!

Завдяки Івові ми знову мали розкішну учту і не вмерли з голоду.

Тим часом дядечко сказав, що він домовився