Адам Багдай - Пірати Співучих островів

з французом о шостій годині зустрітися в справі продажу фотоапарата. Апарат був першокласний, супермодерний, з експонометром і автоматичним наведенням — тож, побачивши його, француз, безперечно, мав запалати бажанням купити цей найостанніший крик техніки. Нічого дивного, що ми сподівалися взяти за нього добрі гроші. Дядечко сподівався, і я сподівався. І обидва були певні, що на ті гроші ми не тільки доїдемо до Варшави, а ще й зможемо побути кілька днів у Югославії.

Але найгірше — це отакі сподіванки. Ми в тому впевнились увечері, сидячи межи середньовічними мурами, на терасі кав’ярні «Орієн» і попиваючи те, чого не повинні були пити з тієї простої причини, що не мали вже чим заплатити. Звісно, ми розраховували на француза. Прийде, остовпіє, витягне гаман, набитий грішми, і — «Дуже прошу... скільки вам?» То що ж тоді важила для нас кава і фісташкове морозиво?

Сиділи ми на терасі кав’ярні, під великим паросолем і милувалися на просторі мури кам’яних будинків. Було чим милуватися! З тих скромних мурів промовляли віки й історія. Ми ото сидимо собі, і нам навіть на думку не спадає, що колись, у XIV столітті, тут буцімто мешкали пірати. Ловка історія! Плювали собі на все і нічого не робили, тільки нападали на венеціанські кораблі, які з Далекого Сходу везли до Венеції всякі атласи, адамашки та парчу, а окрім того — коштовні камені, золото й розмаїте коріння — просто багатство! Венеціанці страшенно боялися, а пірати виймали з піхов мечі, сіяли жах, а потім підпалювали пограбовані кораблі і ховалися серед диких скель.

їм і не снилося, що через п’ять століть у їхніх домах житимуть, платячи за це небачені гроші, усякі там англійці, французи, німці, а на терасі кав’ярні «Орієн» мій дядечко попиватиме чорну каву по-турецькому. Прошу, он як часи міняються!

Француза й досі не було.

— Може, він передумав,— сказав дядечко.

— Може, тільки роздумує, — додав я.

— Скидався на солідного чоловіка.

— І, певно, мав охоту купити апарат.

— Ого, ще й яку! Аж очі вирячив, коли я показав йому.

— То чого ж він не приходить...

— Може, голиться,— сумно мовив дядечко і забарабанив пальцями в ритмі жалобного марша.

Я ще ніколи так не прагнув чийогось приходу, як тоді. Але звичайно буває, що в таких випадках той «хтось» не приходить. Ось і тепер замість француза появився кельнер — накрохмалений, супер-елегантний, з міною міністра. Запитав, по-англійському, звісно, чи не маємо ми бажання щось замовити. Дивак, він не знав, що бажання ми маємо, а грошей — ні! Дядечко шмагонув його крижаним поглядом і відповів, що єдине наше бажання — аби він дав нам цілковитий спокій.

З тої миті ми стали підозрілі, і кельнер весь час зиркав на нас із-за великого олеандра, який стояв у кутку тераси. Либонь, він уже давно підозрівав, що в нас і не пахне грішми. О, професійний нюх!

Дядечкові було байдуже до того, він тільки сказав:

— Ловке діло! Ми тут чекаємо, а той нікчема не приходить! Гарну штуку втнув! Плює собі на порядних людей!

— Якщо, побачивши апарат, він вирячив очі, то, може, все-таки ще прийде.

— Хотів би я здибати його, негідника такого!

Не радив би я французові тепер появлятися. Гарний вигляд він мав би! Йому дали б такого перцю, що до кінця днів своїх пам’ятав би; з дядечком не варто задиратися.

Француз, мабуть, передчував, що на нього чекає, і до восьмої години не з’явився. А проте він переборщив, бо дядечко люто пирхнув:

— Ходімо!

— Дядечку,— зауважив я мимохідь,— ми ж не розплатилися...

— А хай йому кишки перевернуться! Цей голодранець наражає нас на такі неприємності! — Дядечко почухався за лівим вухом. На жаль, рахунку цим не оплатиш. За хвилину смикнув скуйовджену бороду, пошкрябав за правим вухом і раптом жестом мільйонера кивнув кельнерові. Той одразу ж прилетів, певен, що ми замовимо вечерю з п’ятьох страв та ще й із шампанським. Тим часом дядечко, демонструючи свою оксфордську вимову, обмінявся з ним кількома словами і жестом капіталіста з Чікаго віддав йому фотоапарат, який висів доти на спинці стільця.

Я злякався. Невже за порцію морозива і каву по-турецькому дядечко пожертвував кельнерові супермодерний апарат? Кельнер низько вклонився, дядечко кивнув йому головою, а я подумав, що тепер уже напевно доведеться мандрувати до Варшави пішки.

Та я помилявся. Ми вийшли з кав’ярні, і дядечко мовив:

— Отак, мій любий,— безвихідного становища немає.

— Ви оддали йому фотоапарат? — вигукнув я.

— Заспокойся. Я, здається, роблю всякі дурниці, але такої не втнув би.

— То що ж ви йому сказали?

— Тобі завжди все треба знати?

— Не все, тільки я боюся...

— Можеш не боятися, — урвав він, — Я сказав, що не встиг обміняти чека.