Володимир Кільченський - Вітри сподівань

святого хреста і впевнено пішли до коней. Павло Година, Ігнатій Замковий, Остап Сподинець та Андрій Мандрика виїхали з табору і, розтягнувшись ланцюгом, вирушили на захід. Вранішнє сонце допомагало розглядатися далеко наперед, та вже за версти три козаки звернули зі шляху — манівцями тримали напрямок на Купіль, де зібралося вороже військо, готуючись до війни з українськими козацькими полками. Втішні зустрічі

У Чигирині, подалі від храмового майдану, де тільки можна було розміститися, стояли табори різношерстого люду. В кожному таборі містилися кузні серед наметів просто неба, які безупинно коптіли димом, і понад усім цим скопищем людей розносився безперервний ляскіт заліза по залізу. До ковалів стояли довгі черги селюків, які перемовлялись поміж собою, а то ще й сперечались, тикаючи один одному якісь шматки залізяччя. Чулася суперечка коваля з чоловіком, який приніс до нього півкочерги і умовляв зробити з неї йому шаблю. Коваль, покрутивши в руках залишок коцюби,[28] спересердя відкинув її подалі та вилаявся:

— З цього обгорілого шматка можна викувати хіба що штрикалку на жаб. Відійди подалі від гріха!

Чолов’яга відійшов, нахмурившись, та все ж підібрав шматок заліза. В іншому місці попід розлогими деревами робили свою справу теслі, збиваючи докупи пошарпані вози та короби для краму. З усього було видно, що селяни, які відірвалися від своїх обійсть, були майже без зброї, в обшарпаному одязі, а про свого коня не було й мови. Кожний надіявся на перемогу над ляхами, а тоді вже щось перепаде і таким злидарям, яких тут зібралося тисячі. Весь український люд затягнула у свої лабети війна, і ніхто не хотів мислити про завтрашній день, про незасіяні ниви, запустіле господарство.

Андрій з Яремою поволі їхали до замку і в цьому натовпі відчували щось страшне і невідворотне, яке спрямовувало людей в обов’язкову невідомість виконування чиєїсь волі. Андрій чомусь пригадав біблійну оповідь про насичення Ісусом їжею тисяч прочан п’ятьма хлібами та двома рибами. Почав у душі молитися за цих людей, які, немов діти, зібралися на заклик одної людини. Можливо, з цікавості чи то з жадоби, а можливо, справді вірячи, що скуштують і собі повної волі. Ймовірно, щось схоже відчував у душі й Ярема, поглядаючи на людський шарварок, бо, коли їх зупинила охорона замку, він зраділо крикнув:

— Не затримуй нас! Козаки ми, з Гусакової сотні!

Простягнув папір, отриманий ще торік від полкового писаря, і ті, оглянувши його, доброзичливо махнули в бік воріт.

У замку було ще більше безладдя, але відчувалося, що тут зібралися люди, обізнані з військовою справою. Зупинившись біля якоїсь брами, спішились, і, побоюючись за своїх коней та дорожні пожитки, Андрій, залишивши Ярему, пішов дізнатися про розташування Гусакової сотні.

Андрій підійшов до якогось гурту звеселілих козаків і запитав про сотню Гусака. У гурті похитали головами, мовляв, не чули, а один з веселунів змовницьки поглянув на братків, махнув рукою до Андрія і, коли той наблизився, прокукурікав йому на вухо. Андрій відступився від нього і під веселий регіт товаришів веселуна кинув слова невдоволення такими жартами:

— Ось попадешся Гусаку, тоді і кукурікати будеш побіля окоренка! — та й пішов далі.

Обійшовши навкруг стін муру, наблизився до західної брами з підвісним мостом і, побачивши гурт козаків з особистої охорони гетьмана, привітався.

— І тобі хай Бог допоможе! — озвалися приязно охоронці.

— Та знаємо ми вашу сотню, часто-густо з ними перетинаємося, праведні хлопці, — охоче відповів один із них на Андрієве запитання про свою сотню.

— Та не знайдеш їх тут. Частина — поза мурами фортеці, а решта десь по світу розсіялися, повинність у них така… — додав старший із них.

Андрій замислено відійшов од них, та навздогін старший усе ж підказав йому, де шукати сотню:

— В бік Суботова рушай, через Тясминський міст перейдеш, а там підкажуть!

Андрію трішки відлягло від серця, і він з надією розшукати своїх попростував до Яреми.

— Вікторе! Маємо сподівання відшукати сотню, добрі хлопці підказали. Прямуємо в бік Суботова, — весело сповістив Ярему, і вони, взявши коней за поводи, залишили фортецю.

Вийшли на майдан біля храму Спаса і спішилися, побачивши довгі ряди торгівців.

— Підкупимо пороху та розживемось припасами до ладівниць. З пустими руками Гусак нас назад відрядить! — весело мовив Ярема, і вони, примотавши поводи до пасинка, пішли поміж рядами.

Зброярі торгували справно, побіля їхніх возів вертілися ті, що мали гроші і хотіли воювати з ляхами доброю зброєю. Хто вертів новенькою шаблею, радіючи її зловісному блиску, а хто дужчий, тримали мечі, торгуючись із гендлярами до хрипоти, та меча з рук вже не випускали.

— Віддавай уже, все вивернув тобі за цю «штрикалку». Кров іду за вас проливати, а ти за гріш чіпляєшся, — чувся голос дужого чоловіка.

І коли торгівець уже відступився від попередньої ціни, чолов’яга, обернувши зброю в ганчірку, загубився в натовпі. Та друзів цікавила вогнепальна зброя, і вони коротким поступом обходили ряди, прицінюючись до пістолів та мушкетів. Побачили спритного зброяра, що вправно крутив невеликим пістолем, вихваляючись, що його можна сховати і під