Володимир Кільченський - Присмак волі

десь ішло попереду в напрямку Стеблова, і січовикам треба було зайняти своє місце в «хвості», щоб оберігати полк Пушкаря під час руху. Сотник застеріг, що тут десь польське військо, що кіннота Тугай-бея — союзник Хмеля у битві проти Польщі, тож при зустрічі з ханськими роз’їздами треба бути миролюбними та приязними.

— Усі зрозуміли?! — грізно спитав сотник, і в козацькій лаві нарізно прогуділи, що добре зрозуміли.

«Оце так справи, оце так відплатив за батька...» — гарячково думав Андрій, та вигук сотенного «Вирушати!» розігнав сум. Треба було не загубитися з Іваном у швидкій ході кінного та пішого війська, що з волі Бога поспішали на війну.

Уже настав світанок, і їхати стало легше: було видно переднього вершника. Прохолодна роса зволожила траву, яка перемелювалася тисячами людських та кінських ніг. Рідше стали покрикувати сотники та десятники, бо військо вже втягнулося в ходу, і люди думали кожен про своє у цій тисняві живих істот.

— Андрію, тримаймося разом. Якщо буде бійка, то не відривайся від мене! — напучував Іван.

Андрій мовчки кивав головою, раз у раз поглядаючи у бік товариша, котрий, видно, також був схвильований невідомістю. Чомусь на згадку Андрію прийшла не домівка, а захист Самарсько-Миколаївського монастиря, де він уперше в житті цілився в людей, бачив їхню смерть, що так вразила своєю справжністю. Не вірилося, що ворожа куля або шабля позбавить його життя на цьому світі, що він ніколи не обніме Даринку, не побачить дорослим свого синочка Миколку. Щось у душі щеміло, і серце калатало в грудях, як і колись, при обороні монастиря. Згадалися молитви, які він любив читати, ще будучи хлопчаком при монастирській школі: «Отче наш, іже єсі...» Прочитавши про себе молитви, Андрій знову згадав монастир, своїх друзів-наставників Симеона та Івана, і вже на душі ставало спокійніше, і хлопець промовляв подумки: «Я не загину, я хочу жити та побачити свою родину... Господи, покрий мене своєю міцною рукою, не дай загинути душі моїй, амінь!»

Перед обідом підійшли до річки Росі, де вже перейшов брід майже весь полк Мартина Пушкаря. Андрій з Орликом не вперше переходили річку, тож вони у складі шеренги з десяти верхових впевнено просувалися до протилежного берега. Вода сягала Орлику під груди, і Андрій здивувався цій мілизні, проте, побачивши неподалік вози з камінням, зрозумів: тут уже попрацювали прокладальники, які пристосували кам’яний брід під перехід війська.

Їхня сотня знову йшла позаду полку, і раз по раз сотники направляли по черзі козаків, щоб вони наглядали по боках руху війська. Настала черга й десятці Рівного, і вершники тісним гуртом відділились від головного війська та зі зброєю напоготові неспішно рухались, не віддаляючись від своїх. Усі були збуджені, адже перебували в очікуванні зустрічі з поляками, і думки про домівку вилетіли з голови Андрія. Єдине втішало, що разом з ним вірний товариш Іван, і вони поглядами підбадьорювали один одного.

Поляків вони не побачили, і через деякий час їх уже змінила наступна десятка козаків. Прийшов наказ спішитися, і хлопці з полегшенням зіскочили з коней, розминаючи ноги та спини. Стали швидко підкріплюватись їжею, бо з учорашнього вечора ніхто і в роті нічого не тримав. За короткий час встигли поїсти та нагодувати коней, приготувати та оглянути зброю. Наближався вечір, але прийшов наказ спішно вирушати до лісу Круглик, що по дорозі на Богуслав.

Перед вечором стали зустрічатися татарські роз’їзди, які, перетнувшись з козацькими, хутко зникали у південному напрямку. Івану з Андрієм, та й решті хлопців незручно було відчувати неподалік присутність татарського війська, але що вдієш, така була воля гетьмана.

Наставала ніч, але козаки йшли далі, не зупиняючись, і коли нарешті досягли густого лісу, почули вигуки — спішитися та прив’язати коней. Через деякий час підійшов Рівний і наказав половині десятки відпочивати, а решті з заступами та реманентом іти за ним до шляху на Богуслав, де вже орудують козаки, перекопуючи отой шлях вздовж і впоперек. Хлопцям було не звикати до риття шанців, і вони п’ятіркою стали копати рів поперек дороги, ідо ледве проглядалася підмісячним світлом.

Викопали глибоченький рів, а вже й місяць завис на половині свого небесного шляху. Рівний віддав наказ збирати реманент і гуртом пробиратися помежи війська до свого обозу. Швидко дісталися до свого нічного прихистку. Розбудивши другу п’ятірку, Рівний повів тих хлопців до шляху, де порсалися тисячі нічних копачів, які готували пастку на випадок відступу поляків.

Перед ранком Андрій почув крізь сон, як повернулися п’ятеро хлопців і попадали спати, тулячись попід боками один в одного.

Кривавий шлях 

Ранок почався зі співу птахів. Вони не боялися присутності в лісі тисяч озброєних людей, які так безцеремонно заполонили місце їхнього мешкання. Вартові вигуками будили козаків, котрі не встигли додивитися свої швидкоплинні щасливі сни. Вмиватися було ніде, і Андрій, повернувшись обличчям до сходу, подумки прочитав вранішню молитву. Вони з Іваном сіли снідати, як це вже робили їхні друзі по десятці. Ніхто з них і гадки не мав, що цей гарний сонячний ранок перейде у страхітливий день, трагічний для тисяч людей різного віросповідання, які зійдуться на цій вузькій дорозі. І єдине, про що вони будуть думати, — як залишитися живим у цьому пекельному бою бодай хоч сьогодні!

Через деякий час через гінців наказного отамана прийшло розпорядження: кінним козакам спішитись і разом з пішим військом захищати раніше перекопану дорогу. Хлопці швидко поприв’язували коней і, з жалем поплескавши по шиях вірних скакунів, попрямували до своєї сотні, що вже збиралася на галявині. Сотник втлумачував козакам, що битимуться вони з поляками, які, ймовірно, почнуть відходити, а татарська кіннота буде підтримувати козаків. Збагнули чи ні, важко сказати, але всі ствердно кивали головами, мовляв, дещо зрозуміли, а далі видно буде...