Станіслав Стеценко - Чорна акула в червоній воді

Він заснув і прокинувся, коли годинник пробив п’яту. Дружина спала, ображено уткнувшись обличчям у стіну. Прокинувся він не від бою годинника, а тому, що раптом зрозумів, де треба шукати загублений слід.

Мабуть, його мозок працював над цим навіть уві сні. Йому доповіли, що дівчина жила на горищі покинутого будинку. Дівчину не знайшли, і якраз там слід губився. Ці бовдури, звісно, не здогадалися залишити там засідку. Впевнилися, що на горищі нікого немає, і пішли. Дівчина — ось єдиний шанс вийти на Кощія. До речі, коли вона хоч щось знає, то треба прибрати і її. Він вже доручав це Інсину, та той не встиг. Крім того, полковник тепер зрозумів, де повинна бути п’ята вершина багатокутника. Військово-морська база в Севастополі і порт в Ялті. Тільки через порт злочинець може зникнути з наглухо закоркованого міста, скажімо, на військовому катері. Здогад був майже неймовірним, що «каперанг» ризикне погонами, а можливо, і свободою заради примх дружини. Та ще й буде допомагати її коханцю. Мабуть, через неймовірність ця версія раніше і не приходила йому в голову. Але ж зуміла ця чортиця викрасти дванадцять тисяч у них з-під носа! Треба терміново перевірити горище і залишити там засідку, а потім виставити пости в порту і вздовж всього узбережжя, де може причалити військовий катер.

Полковник встав, одягнув мундир. Під плащ — бронежилет, засунув у кобуру пістолет. Зателефонував шоферові — довгі гудки. Чортихнувся — ось зворотна сторона того, що маєш вродливого шофера. Чи, може, він вже зайнявся Милою Штерн? В надмірному старанні йому не відмовиш.

Полковник вивів з гаража автомобіль. Сонце, як велика золотиста камбала, спливало з сизої імли над морем. Через десять хвилин він загальмував біля сірого будинку в кінці Рибзаводської вулиці.

Дім зловісно дивився на нього чорними провалами вікон. Дістав пістолет, зняв із запобіжника і, освітлюючи собі шлях ліхтариком, подерся нагору.

Кощій спав — втома і нервова напруга зробили свою справу. Він не чув звуку під’їжджаючого автомобіля, не чув, як тріщать на сходах шматки штукатурки, як заскрипіли двері. Не бачив, як затремтіло полум’я недогарка свічки, що стояв на столі в залізному кухлі. Він прокинувся тоді, коли промінь кишенькового ліхтаря ударив йому в очі, а холодний ствол пістолета вперся в щоку.

Кощій прокинувся і сів. Прикрив тильною стороною долоні очі:

— Вимкніть ліхтаря, — сказав він. — Якого дідька?

Чоловік відступив до вікна. Ліхтар погас. Ствол пістолета дивився Кощію в обличчя. Точніше, в точку між бровами, над переніссям. Кощій згадав скляні очі і круглий з різко окресленими краями отвір над переніссям водія на Монастирському мисі. Той був убитий пострілом в це саме місце. Кощій упізнав чоловіка, полковницькі зірки на плечах, колючий погляд з-під кошлатих брів. І не відчув страху. Давно вже був готовий до смерті. Останні дні вона наступала йому на п’яти. І, здається, зараз мала одержати своє.

Пістолет лежав у нього під подушкою. Від руки до подушки було сантиметрів сорок. Поки він дотягнеться до подушки, цей з колючим поглядом випустить в нього всю обойму.

— Ну і давно ти тут? — спитав полковник.

— Другий день, — Кощій, наче від холоду, пересмикнув плечима. Рука пересунулася сантиметрів на десять до подушки.

— Звільню мерзотників.

— Не засмучуйся так, вони були тут, дійшли до дверей, — пояснив Кощій. Ще десять сантиметрів. «Хоч би вітер загасив свічку», — подумав він. Ствол злегка ходив вгору-вниз, немов вибираючи місце, куди плюнути свинцем.

— А де дівчина?

Кощій хитнув головою.

— Ну, це тепер не так важливо. Якщо ти їй щось розповів, то їй теж кришка. А якщо ні, і скажеш мені, де гроші, то я їй, мабуть, дам спокій.

Рука Кощія вже лежала поряд з подушкою.

— Замри, — сказав полковник. Ствол зупинився, націлений у звичне місце. — Я знаю, що ти відняв «гармату» в моєї людини.

Він милувався собою, вслухався в свою мову, мову переможця. Один рух вказівного пальця — і всі страхи, що переслідували його багато років, залишаться позаду. То була перемога, але Піррова. Упиваючись своєю промовою, він не чув тихих кроків на сходах. За спиною у полковника повільно почали відкриватися двері. Вони відкривалися тихо, і заскрипіли лише тоді, коли протяг погасив свічку. Гримнув постріл. Куля вп’ялася в ковдру і в повітря злетіло клоччя вати.

Кощій упав на підлогу і вистрілив — силует полковника було чітко видно на тлі світлого вікна. Грім пострілу стих, в кімнаті пахло порохом. Силует зник. Звідкись з кутка долинав ледве чутний хрип і булькання. Кощій нахилився над тілом:

— Ти нікуди не дінешся, — прохрипів полковник. — Якщо спробуєш зникнути, я знайду дівчину і…

Кощій приставив ствол пістолета йому до щоки і натиснув на спуск. Щось солоне і липке бризнуло в обличчя.

Під чиєюсь ногою заскрипіла підлога. Кощій підняв пістолет, але, вгадавши в просвіті вікна жіночий силует, опустив.

— Кощію, — він почув кашель і Милчин голос. — Кощію, ти тут? Що це