Кріс Тведт - Небезпека рецидиву

Я на мить задумався.

— Мабуть, ні… Ти відповідатимеш за її нормальність.

Сюнне знову кивнула, але я бачив вагання у її очах.

Коли я відрекомендувався, Анне Лісе Ґарманн привіталася з ввічливою стриманістю, та все ж запросила до помешкання і почастувала кавою. Вона непорушно сиділа на самому крайчику стільця, випрямивши спину, зі знеохоченим виразом обличчя.

— Я не маю права з вами розмовляти, — уже вкотре повторила вона. — Я працювала інспектором у справах неповнолітніх понад двадцять років. І хоч тепер на пенсії, однаково пов'язана зобов'язанням нерозголошення таємниць.

Я зітхнув.

— Знаю, пані Ґарманн, але, як я вже казав, я здолав таку далеку дорогу до Гальдена тільки задля того, щоб поговорити з вами. Мені натякнули, що ви не проти розмови зі мною. Мій контакт у поліції сказав…

— І все ж я не маю права… — вперто торочила вона.

Мені аж руки опускалися, але не через її вагання. Вона таки поговорила зі мною, хоч і доводилося витягати кожне слово, немов обценьками, і присягатися усіма святими, що ніколи її не викажу. Я ледь не впав у відчай, бо вона нічого суттєвого не розповіла.

— Отож ви не можете додати нічого конкретного про пожежу, у якій загинули названі батьки Ніни Гаґен?

— Ні, лише підозра… — похитала вона головою.

— Чому?… Я хотів запитати, що спричинило таку підозру?

— Вона… як би то сказати… вона була абсолютно незворушна. Коли їх, батьків тобто, ховали, знаєте що вона в мене запитала?

— Ні.

— Чи обов'язкова її присутність на похороні. Ті люди були милими людьми, три роки піклувалися про Ніну, а вона не захотіла йти на похорон, бо їй там нудно!

Пані Ґарманн скрушно похитала головою, її досі гнітив той спогад.

— Я не мала б дивуватися, — повела вона далі.

— Чому?

— Так само було й після смерті її рідних батьків. Ніякої реакції. Ніяких сліз. Взагалі ніякого натяку на емоції. Спершу я думала, що вона апатією відгородилася від горя, спробувала поговорити з нею, допомогти їй вийти з заціпеніння, але…

Я чекав, дав їй зібратися з думками.

— Зрештою, я упевнилася, що вона не має жодних почувань. Гадаю, з цією дівчиною серйозна біда.

— Бувають на світі такі люди, — підтакнув я.

— Ваша правда. Я мала багато дітей, багато підопічних. До більшості з них завжди можна знайти хоч якийсь підхід. А ось… коли Ніна поїхала звідси геть, я відчула полегшення.

Якийсь час ми мовчали. Пані Ґарманн зненацька підвелася.

— Я маю фото… Заждіть хвилинку!

З шухляди кутової шафи вона вийняла конверта з фотографіями; хутко погортала стосик, знайшла те, чого шукала, й простягнула мені світлину дівчинки-підлітка, пожовклу на краях, як то буває зі старими фотографіями.

— Тут їй чотирнадцять або п'ятнадцять. Вона ще жила в названих батьків.

Фото було зроблене літнього дня над озером. Ніна Гаґен позувала в купальнику, з мокрим волоссям та рушником на плечах. Ще не доросла молода дівчина, яка ось-ось мала стати жінкою. У ній легко було розпізнати зрілі жіночі риси. Та ось обличчя… похмуре, замкнене, без життя — маска.

— Не виглядає щасливою, — мовив я.

— Отакою вона була завжди..

Я замислився.

— Може, мені варто поговорити ще з кимсь… хто знав її тоді?

Пані Ґарманн не мала такої певності.

— Важко сказати… вона ніколи не мала близьких подруг. Хіба її брат… Ґустав. Здається, він ще живе десь у цьому районі, але вони мало спілкувалися.

Я подякував їй за згоду зустрітися зі мною і ще раз пообіцяв, нікому не розголошувати нашої розмови.

Надворі стемніло. Дорогою до готелю пронизливий західний вітер добирався під плащем до кісток. Я заліз у гарячу ванну, випив ковток чогось міцного з міні-бару, а тоді зателефонував у довідкову службу. Ґустав Гаґен нікуди не переїхав. Я записав його адресу.

Уже в ліжку довго лежав без сну. Згадував розмову з Анне Лісе Ґарманн. Вона не дала мені необхідної конкретної інформації, але й часу я теж не змарнував. Тепер я трохи більше довідався про Ніну Гаґен, ліпше її пізнав. Яким разючим було перетворення від непомітної, пересічної містянки в суді до сексуальної, холодної, самовпевненої жінки в нічному клубі. Я згадував лють у її очах, яку сам спровокував, і дівчинку, яка й сльозинки не зронила, коли померли її батьки. Моє тіло раптом протяв дрож, ніби засторога перед небезпекою.

Я був сам у готельному номері в чужому місті. Надворі, на мокрому асфальті вискнули колеса, якісь молодики щось голосно викрикували, потім хряснули автомобільні дверцята. Я почувався самотнім в оточенні чужих звуків і чужих людей, і ще довго не міг заснути.