Кріс Тведт - Небезпека рецидиву

І ще, Мікаелю, я розмовляв сьогодні з суддею про встановлення терміну судового розгляду. Від нині — за вісім тижнів…

— Та ти жартуєш! Це ж убивство! Нам потрібний час для…

— Слідство завершене, Мікаелю. Часу більше, ніж достатньо. Побачимося в суді!

Я ще трохи посидів, задумавшись. Він мені подобався, талановитий прокурор і приємна людина, звідки ж нині така агресія? Йому дуже попсував настрій програш справи проти Альвіна Му, але всі час до часу програють. Хто цього не толерує, той не має що робити в судовій системі. Уперше мені спало на думку, що одним з чинників злету моєї адвокатської кар'єри стали професійні заздрощі колег. Мало приємного, та, мабуть, доведеться звикати. Потім потік свідомості поніс мене далі, і я подумав, що вісім тижнів — це зовсім небагато, а я поки нічого не маю в резерві для порятунку Ганса Ґудвіка від дуже великого терміну ув'язнення.

Зима серйозно взялася за місто. Похолодніло, побіліли навколишні гірські вершини, тротуари середмістя стали ковзанками, а вулиці — сіро-брудною сніжною кашею. Я попросив Сюнне зайти до мене в кабінет, щоб разом опрацювати матеріали справи Ганса Ґудвіка.

Сюнне уважно слухала, доки я викладав їй суть, а коли закінчив, вона трохи розгублено глянула на мене.

— Я не розумію. Для мене абсолютно очевидно, що Ганс винуватий. Я маю на увазі… глянь на докази! Найбезсумнівніша кримінальна справа в історії.

— Можливо.

— Ніяких «можливо»! Чесно, Мікаелю… Чоловік винен. Єдине, що нам варто зробити, порадити… ні, рішуче закликати його зізнатися. Виправдання неможливе, ми не можемо…

Я поволі, однак категорично похитав головою.

— Я не вірю в його винуватість. Ми повинні добитися виправдального вироку.

Сюнне мовчала, але я помітив її роздратованість.

— Як, Мікаелю? Як ти збираєшся його виправдати?

— Знайти іншого вбивцю. Справжнього.

— Зумієш?

Я розповів їй про Ніну Гаґен, про свої підозри щодо її змови з Альвіном удвох убити Майю, про те, як вона надала Альвінові алібі. Про своє припущення, що саме Ніна Гаґен була вбивцею. Сюнне слухала уважно, а тоді приголомшено мовила:

— Я й не здогадувалася… Це просто жах!

— Так… Гадаю, саме так усе й було.

— Гм, можливо… — у голосі Сюнне вчувалося вагання.

— Я тебе не переконав?

— Ну, Ніна Гаґен цілком могла забезпечити Альвінові алібі на момент убивства Майї.

Я кивнув.

— Якщо Майю убив таки Альвін, то дуже ймовірно, що вона це зробила. Тоді вона стає співучасницею злочину.

— Я розумію, але…

— Що — але?

— Її вчинок може мати безліч причин. Кохання, наприклад… Або ж Альвін мав на неї якийсь компромат.

— Навряд… Вони мусили разом спланувати все заздалегідь. Важко збагнути, що могло б спонукати до співучасті в такому моторошному злочині, якби не…

— Що?

— Якби вона цього не хотіла сама. Якби їй не сподобалась ідея.

— Звучить трохи неправдоподібно.

— І все ж… Ніну підозрювали в зумисному спаленні названих батьків, коли їй виповнилося шістнадцять. Маю підсвідоме відчуття… Мені здається, Ніна не є цілком душевно нормальною.

— Гаразд, припустімо, ти маєш рацію. Однак я не розумію, звідки в тебе певність, що вона вбила Альвіна. Навіщо їй його вбивати? Вони ж були… партнерами, якщо твої припущення правильні.

— Бо Альвін був не при собі. Неадекватний. Нестриманий на язик. Він становив загрозу для неї. Згадай, що він сказав у суді до Ганса Ґудвіка, а я підслухав:

— OK, але звідки вона могла довідатися? Щось не зовсім тримається купи…

І це правда. Не трималося купи, бо я не розповів їй про свою зустріч з Ніною Гаґен у нічному клубі й про те, що я їй сказав і що вона відповіла. Не зміг пересилити себе.

— Це — один з варіантів, — сказав я. — Наш єдиний можливий.

— Що ти робитимеш далі? Не зовсім розумію хід твоїх думок.

— Я мушу поїхати… до Гальдена.

— Навіщо?

— Ніна Гаґен звідти родом. Треба поговорити там з однією людиною.

— Це наведе тебе на слід?

— Може, й ні, — стенув я плечима. — Але за кілька днів я маю бути в справах в Осло, а звідти до Гальдена рукою подати. Принаймні нічого ліпшого придумати поки що не можу.

Не минуло й п'яти хвилин після нашої наради, як Сюнне знову зазирнула в двері мого кабінету.

— Я працюватиму з тобою у цій справі, Мікаелю?

— У справі Ганса Ґудвіка? Так, звичайно. Гадаю, ти мені ще станеш у пригоді!

Сюнне кивнула. Я бачив, як іще щось вертиться їй на язиці.

— У чому річ, Сюнне? Ти ж хочеш зі мною працювати? Це резонансна справа…

— Так… хочу, звісно, але…

— Що?

— Це не зовсім нормальна справа, Мікаелю. Те, що ти маєш намір