Аліна Миколаївна Болото - Твоя Марія... і Кіб

Поки я розмірковував про вихиляси долі, з кабіни вантажівки вискочив водій. Він видряпався на зім’ятий бік моєї машини, відкинув дверцята й застиг від безладу, який тут панував: під час зіткнення крісло випустило захисну оболонку, і я в ній заплутався. Крізь еластичну плівку моє обличчя, мабуть, видавалося якоюсь безформною плямою й на людське, гадаю, походило досить відносно. Чомусь мене розлютило саме це, а не факт зіткнення.

— Чого витріщився? — прогарчав я з глибин плівки. — Допомагай тепер, раз уже все одно підійшов!

Водій мовчки взявся за оболонку. Плівка неохоче випустила здобич і з шурхотом сповзла на крісло… Наді мною стояв Краль.

— Або ти негайно пірнаєш у мій причеп, або зараз знову потрапиш до Ледока, — суворо попередив він.

Краль діяв так чітко, немов порятунок втікачів — його друга професія. Він змусив мене закопатися в абааль і зрушив мобіль з місця; скрегіт, потім віддалений гуркіт — і вантажівка знову зупинилася.

Наступні двадцять хвилин я лежав в абаалі, не дихаючи, й слухав голосну лайку. Серед хору голосів особливо вирізнявся голос Нело, який на всі заставки кляв мого рятівника. Краль огризався не менш люто, стверджуючи, що зіткнення уникнути було неможливо, що мобіль ішов некерований, що капарські водії не зобов’язані ухилятися від кожного поламаного автомата, що, зрештою, мер міста особисто цікавиться абаалевими плантаціями і не припустить мерзенного наклепу на власника кращої з них. Нехай «спокійні» не намагаються звалити чиюсь загибель на абсолютно невинну людину! Якщо хтось із охоронців спокою дозволяє схибленій техніці тинятися дорогами, це не означає, що всі капари теж зобов’язані здувати з неї пил!

Тим часом «спокійні» встигли зусібіч обстежити зіпхнутий з дороги мобіль і доповісти про відсутність у кабіні водія. Нело вихлюпнув залишки злості на своїх підлеглих і наказав обшукати вантажівку. Краль з буркотінням надав до обшуку свою власність.

Розгледіти будь-що в купах абаалю було досить складно, а ледь «спокійні» спробували просунутися глибше, як Краль зчинив страшенний лемент, звинувачуючи їх у зазіханні на дорогоцінний продукт.

Лайкою ця зустріч почалася, лайкою й скінчилася. Краль, очевидно, піднявся в кабіну, оскільки всі звуки заглушило ревіння мотора.

Ми від’їхали зовсім недалеко, коли Краль відкрив люк переходу й звелів мені перебиратися до кабіни. «Зараз я їду в мерію, потім на склади. Поки не впораюся з абаалем, посидиш під сидінням».

І я слухняно засів у надрах кабіни, для більшого заспокоєння озброєний важким розвідним ключем.

Події останнього часу все-таки більше нагадували розважальну ві-програму, ніж сувору дійсність. Особливо неперевершеним виявився Краль у ролі пособника інопланетян-утікачів…

«Ти ще невдоволений?» — дивувався мій внутрішній голос: «Сидиш собі під кріслом — і сиди! Тут значно веселіше, ніж у конторі „спокійних“. Якщо Краль тебе досі терпить, виходить, має на те вагомі причини, з якими не завадило б і тобі ознайомитись…»

Власник абаалевої плантації поставив мобіль перед будинком мерії в затінку розлогого дерева. Блідо-зелений стовбур представника капарської флори був утиканий рідкими, але чималенькими шпичаками, а на верхівці красувалася величезна плямиста куля.

У щілину між сидіннями Ватіш бачив тільки клаптик кулі, тому не відразу зрозумів, що це всього-на-всього гігантське суцвіття. Розгойдуючись на вітрі, дивне дерево скидало пелюстки на прозорий дах кабіни. Пелюстки ковзали й розповзалися, мов живі. Далеко вгорі панувало недосяжне небо. Небо в сузір’ї пелюсток. Химерне видовище.

Даруа спіймав себе на мимовільному зітханні й розгнівався — тільки ридань і бракує зараз: «Ах, мій космосе! Ах, любі мої транспортники!» Зронити сльозу з приводу того, що аж надто недобрий дядечко не пускає бідного пілота на рідну консервну банку, іменовану «Таланом»? Ай-ай-ай, дядечку, час терміново перевиховуватись! Забіякам на солодощі годі й сподіватися…

Вереск розірвав тишу, проникаючи навіть крізь герметичні оболонки мобіля. Дар здригнувся і вдарився головою об металеву планку — якась жива істота виливала біль і розпач у шаленому крикові, який рвав душу.

Ватіш завовтузився, знову вдарився об планку, сяк-так видлубався з укриття й обережно визирнув…

За два кроки від машини, біля стовбура дерева стояли двоє дітлахів років восьми й дванадцяти. Їхні спини закривали від Даруа частину стовбура, але схоже було, що дітвора чіпляє на дерево пищик — молодший раз у раз смикав за якусь мотузку й сміявся, коли знову чув пронизливий вереск.

«Знайшли місце для ігор, — подумав Дар і опустив ключ. — Нерви час лікувати, незабаром почну непритомніти від дитячого сміху…»

Але тут із дверей мерії вискочив «спокійний», і Дар квапливо пригнувся, хоча страж порядку навіть не глянув у бік машини. Він вділив кожному шибеникові по ляпасу й відіпхнув їх від стовбура. Цієї миті Ватіш розгледів «пищик».

На шпичаку висіло, смикаючи лапками, маленьке сіре звірятко з довгим хвостом і вже не верещало, а тільки безгучно роззявляло пащу.

«Спокійний» за хвіст зірвав звіря зі шпичака, спіймав за комір старшого хлопчиська й почав хльостати його по обличчю цим дивовижним батогом. Час від часу тикаючи звислим звірям у бік мерії, «спокійний» щось повторював злочинцеві, який невтішно ридав. Молодший стояв поруч і теж рюмсав, розтираючи сльози по замурзаному обличчю.

Нарешті страж спокою припинив екзекуцію, встромив хлопчиськові в руки мертве звіря, повернув до себе спиною і дав добрячого стусана. Хлопчисько відлетів убік і кинувся був навтьоки, але, коли вже відбіг на безпечну відстань, зупинився й пожбурив звірям у свого кривдника. «Спокійний» смикнувся, але хлопчисько вже зник за рогом сусіднього будинку, тож подальше його переслідування було марною справою. Здоровань сплюнув, відфутболив ногою сіру грудку й пішов.